Як воювали нащадки Пушкіна у Велику Вітчизняну і чому опинилися по різні боки фронту
Долі нащадків великих людей завжди викликають особливий інтерес.
Тим більше в тому випадку, якщо вони залишили свій слід в історії цілої країни і їх особиста доля була тісно переплетена з долями всього народу.
Так сталося, що під час Великої Вітчизняної нащадки Пушкіна опинилися по різні сторони барикад тієї страшної війни.
Георг Міхаель Олександр граф фон Меренберг – німецький офіцер-антифашист
Георг Міхаель Олександр граф фон Меренберг (1897-1965) був правнуком Олександра Сергійовича Пушкіна, а також правнуком Імператора Миколи I і онуком Государя Олександра II. Відомо, що цей німецький аристократ хоча і воював на території СРСР у 1941 – 1942 році, але поборником нацистського режиму він не був. І біографічній довідці, яку історики відшукали в архівах, міститься така інформація: «неприйняття нацизму вилилося в його конфлікт з владою, в результаті чого, просування графа по службі було фактично заморожено. Він двічі поставав перед судом військового трибуналу: перший раз – за відмову віддати честь партійними привітанням, другий раз – за наругу над партійною емблемою. Був ідейним супротивником режиму і прихильником лицарських методів ведення бойових дій».
Георг Міхаель Олександр граф фон Меренберг – правнук Олександра Сергійовича Пушкіна
Влітку 1944 року граф Меренберг був призначений комендантом грецького острова Парос, замість убитого британськими диверсантами і місцевими партизанами його попередника. Граф помер через 20 років після закінчення війни – в 1965 році.
Нащадки Пушкіна, які воювали на стороні СРСР
«Груповий портрет нащадків А. С. Пушкіна — учасників Великої Вітчизняної війни». Художник Ст. Переяславців
«Груповий портрет нащадків А. С. Пушкіна — учасників Великої Вітчизняної війни» – так називається картина, написана членом-кореспондентом Російської академії мистецтв, народний художник РФ, підполковником у відставці Володимиром Переяславцевым в 1957 році. На ній – рядовий, червонофлотець, сержант, два лейтенанта і один старший лейтенант, – правнуки та праправнуки великого поета, які брали участь у боях. Вони отримували поранення, знову поверталися на фронт і дійшли до Берліна.
Пушкін-партизан
Григорій Григорович Пушкін (1913-1997), правнук великого російського поета, до початку Великої Вітчизняної уже встиг послужити в армії з 1934 року. В серпні 1941 року він пішов добровольцем в партизанський загін особливого призначення. Як досвідченого бійця його закинули в тил ворога в самому важкому і небезпечному у той час напрямку фашистського наступу на Москву.
У складі розвідувальних груп Григорій Пушкін брав участь в рейдах в тилах німецької армії під Наро-Фомінськ і Волоколамському, де був поранений. Брав участь у визволенні Керчі, Харкова, форсував Дніпро, брав участь у боях на Орловсько-Курській дузі. В 1943 році один пішов у розвідку і привів мови.
Григорій Григорович Пушкін (1913-1997).
Перемогу Григорій Пушкін зустрів у званні лейтенанта. Демобілізувався у 1946 році пішов працювати в Московське управління карного розшуку (Петрівка, 38). Пізніше працював у друкарні поліграфічного комбінату «Правда» майстром глибокого друку.
Пушкін-зенітник
Клименко сергій Євгенович (1918-1990), праправнук Олександра Пушкіна, на початку війни був сержантом, командиром приладового відділення зенітної батареї. Він захищав від німців московське небо. Штаб Московського корпусу ППО знаходився неподалік від площі Пушкіна в одному з найвищих у ту пору будівель, а батарея, де служив Клименко – на площі Комуни (нині площа Суворова), навпроти Театру Радянської армії. Два роки провів праправнук світила російської поезії в землянці разом зі своїм розрахунком. Перемогу зустрів у званні лейтенанта.
Клименко сергій Євгенович (1918 – 1990), праправнук поета, командир приладового відділення зенітної батареї.
У 1950 році Сергій Євгенович закінчив Японське відділення Військового інституту іноземних мов, після чого був перекладачем на Далекому Сході. До 1979 р. працював у Державному комітеті телебачення і радіомовлення при Раді міністрів СРСР
Брати Пушкіни – моряк і авіатор
Сергій і Борис Пушкіни – рідні брати і нащадки Олександра Сергійовича у четвертому коліні. Вони пішли на війну зовсім юними. 17-річний Сергій з X класу пішов у авіаційне училище, після закінчення якого служив механіком-мотористом, обслуговуючи літаки-штурмовки «Іл-2» і винищувачі різних марок, повертаючи їх у стрій після бойових вильотів.
Сергій Пушкін у квартирі-музеї свого предка на Арбаті.
Борис (його призвали в діючу армію восени 1943 р., на півроку пізніше, ніж брата) у свої неповних 17 років став курсантом Морського училища в Кронштадті, де і почав свою службу моряком-зенитчиком Червонопрапорного Балтійського флоту. Він був у складі гарматного розрахунку на лідера «Мінськ», потім командиром гарматної обслуги на мінних тральщиках, знешкоджував міни, розчищав проходи в Ірбенській протоці, знищував міни в акваторії Ризького і Фінської заток.
Демобилизовались брати в 1946 р. В Москві отримали вищу технічну освіту. Сергій навчався в Політехнічному інституті, Борис — в Автомеханічному.
Брати Кологривовы – зв’язок і піхота
Хоча війна і розлучила правнуків Пушкіна, рідних братів Кологривовых на 4 роки, їх дороги йшли в одному напрямку – від Москви до Берліна. Старший брат Олександр на початку війни закінчив Муромське училище зв’язку, а потім він у складі стрілецької бригади Центрального фронту брав участь в битві під Москвою. Коли німці стояли в 18 км від столиці і обстрілювали її частина, в якій служив командир відділення зв’язку Олександр Кологривов, стійко тримала оборону в районі Червоної поляни, під Истрой, під Волоколамському. У лютому 1942 р. під Вязьмою він був поранений в ногу, а після одужання знову направлений в Муромське училище зв’язку. У квітні 1942 р. Олександр у званні молодшого лейтенанта вирушає на фронт. Командир взводу зв’язку одного з стрілецьких дивізій 2-го Білоруського фронту, Олександр форсував Одер. Під шквальним вогнем противника він перевозив у човні кабель — для того, щоб якомога швидше встановити зв’язок між наступаючими підрозділами наших військ.
Брати Кологривовы.
Молодший брат Олег Всеволодович Кологривов будучи студентом 3-го курсу Інституту прикладного та декоративного мистецтва набув народне ополчення на початку Великої Вітчизняної війни; бойове хрещення він отримав в підрозділах МППО — гасив на дахах будинків запальні бомби, які скидали на столицю німецькі літаки. 6 грудня, перед довгоочікуваним контрнаступом під Москвою, Олега поранило в ногу осколком бомби поруч міни. Близько трьох кілометрів повз він по снігу до медпункту. У 1942 р. у складі 19-ї гвардійської Като-Курганської дивізії мінометник Олег Кологривов брав участь у прориві блокади Ленінграда. У тому ж році на Волховському фронті у важких боях на Синявських болотах гвардії рядовий Олег Кологривов був важко поранений в груди навиліт. Після одужання він брав участь у визволенні Гдова, Пскова, Порхов — на землі, кровно пов’язаної з його великим предком, поблизу Михайлівського. І знову був поранений. Бойовий шлях Олега Кологривова проходив через Прибалтику, Варшави, Східну Пруссію.
Брати нічого не знали один про одного протягом всієї війни, а зустрілися випадково – в 1945 році в Берліні на змаганнях з плавання між фронтами. Олександр, який теж брав участь у змаганнях, почув ім’я брата по гучномовцю, коли оголосили переможців чергового етапу.
Цікаво, що з Олегом сталося майже фантастичне пригода, пов’язана з його знаменитим пращуром.
Пам’ятник Олександру Пушкіну в Москві.
У 1950 році пам’ятник великому поетові перемістили з Тверського бульвару через вулицю Горького (нині Тверська) на площу до кінотеатру «Росія» (нині кінотеатр «Пушкінський»). Олег Кологривов прийшов на площу подивитися на пам’ятник, встановлений на новому місці. Виконробові, керував пересуванням пам’ятника, не вистачило робочих для того, щоб очистити бронзову фігуру. І з десятків людей, що юрмилися довкола, виконроб вибрав не кого-небудь, а саме правнука Пушкіна, не підозрюючи про його спорідненість з поетом. Знайомий з реставрацією, Олег успішно впорався із завданням: знімав наліт пилу, зашпаровував тріщини.
