Колись у місті Конаково працювало одне з найстаріших підприємств фарфорово-фаянсової промисловості в нашій країні, засноване ще в 1809 році. Конаковский фаянс знали і поважали у всьому світі. До речі, саме Конаковский фаянсовий завод прославив місто, і навіть ім’я своє місто отримало на честь колишнього працівника фаянсової фабрики, а пізніше «професійного революціонера» Порфирія Конакова. Завод зміг пройти націоналізацію, вижити у Великій Вітчизняній війні, а ось в сучасній Росії йому сильно не пощастило. І начебто вже все було втрачено, але у нього з’явився новий шанс, завдяки ентузіастам з ПК «Конаковский фаянс».
У серпні 1809 року виходець з Богемії аптекар Фрідріх Бріннер і колишні працівники розташованого неподалік фарфорового заводу Гарднера богемец Кобоцки і саксонець Рейнер, маючи певні пізнання в фарфоро-фаянсовому справі, вирішили відкрити своє підприємство. У Корчевском повіті Тверської губернії у поміщика Ф. Л. Карабанова вони орендували на 20 років 200 десятин лісу. Тут, біля села Домкино, і почалося будівництва фаянсового підприємства — одного з перших у Росії підприємств такого роду. Але не все було гладко. Навіть трохи до банкрутства вони цю тему не довели. Тому в підсумку зважилися в червні 1810 року продати фабрику вихідцю з Ліфляндії (Прибалтика) провізору Андрію Яковичу Ауербаха.
До кінця першого десятиліття діяльності завод Ауербаха представляв собою велике по тим часам підприємство. Всього фабрика складалася з 33 величезних дерев’яних корпусів. За кількістю працюючих (їх було близько 120 осіб) Аурбаховская фабрика була однією з найбільших не тільки в області, але й у всій Росії. В ті часи на 16 фаянсових заводах, як показують «статистичні відомості стану Російських мануфактур» за 1818 рік, було 728 робітників. Виходить, що на Ауэрбаховской фабриці було зосереджено 16% робочої сили фаянсових виробництв Росії того часу. І знову на порожньому місці проблема. Як виявилося, земелька під заводом, пам’ятаєте, була в оренді, і вже в 1815 році перейшла до іншого корчевскому поміщику Ф. А. Головачову. А той взяв і вирішив, що йому фабрика тут не потрібна. Тому в 1825 році він попереджає Ауербаха про те, що згідно з орендною угодою, до 1829 році той повинен «всю рухому і нерухому його власність вывезть, куди він заблагорассудит і землю повернути».
Так наша фабрика переїжджає з Домкино в Горбачево. До 1829 році сюди було перевезено все заводське майно, будівлі та майстри — кріпосні і вільнонаймані. Чому Ауербах вибрав Горбачево? А виходить, що випадково. Справа в тому, що село кілька разів міняла власників, переходило від одного власника до іншого. У 1821 році поміщиця Кіарі, чергова господиня села, помістила в «Московських відомостях» оголошення про його продаж: «…продається Корчевського повіту сільце Горбачево з селами Белавино і Скрылево, за винятком дворових 15 душ, готівки 87 душ…» Ауербах шукав місце, яке знаходилося б якомога ближче до Домкино, і ось йому зустрілося це оголошення. Влітку 1826 року за 6 500 рублів асигнаціями Ауербах придбав землі у Горбачево і після цього потихеньку, щоб не переривати виробничий процес, почав перевозити завод по частинах на нове місце.
Уявляєте, вже в 1829 році на Першій публічній виставці російських мануфактур, завод Ауербаха отримує срібну медаль за свої труди. На Другий мануфактурної виставці в Москві в 1831 році Ауербах отримує золоту медаль. При роздачі нагород було відзначено, що Ауэрбахом розгорнуто «велике виробництво фаянсової різного роду посуду, що задовольняє нині цілком внутрішньому споживачеві». Ще через два роки в 1833 році Ауербах одним з перших власників фарфорових і фаянсових заводів Росії удостоюється права вживання на своїх виробах державного герба (двоголового орла). Фабрика стала отримувати замовлення імператорського прізвища. І все-таки найвищого розквіту ауэрбаховский завод досягає у другій половині 40-х років ХІХ століття. Ще минуло 10 років і що знову пішло не так.
У другій половині XIX століття для заводу настали важкі часи. По-перше, скасування кріпосного права позбавила російських промисловців постійною і майже безкоштовною (і безправною) робочої сили. Майже одночасно з цим були скасовані митні тарифи на ввезення фарфору і фаянсу з-за кордону, і ринки Росії дуже скоро виявилися завалені дешевим і модним англійським фаянсом. Причому у англійців виробництво було механізовано, а у нас в пошані в ті часи був ще ручна праця. Тому, якщо російська майстер в день виготовляв десять дюжин фаянсових тарілок, то англієць — у сім разів більше.
У 1870 році колишній завод Ауербаха став власністю Матвія Сидоровича Кузнєцова, голови великої фарфоро-фаянсової фірми, що об’єднувала Дулевскую, Ризьку порцелянові фабрики, а також фабрику у Вовчій Галявині під Харковом. У 1889 році було створено «Товариство виробництва порцелянових і фаянсових виробів М. С. Кузнєцова». Нова мітла — нові інвестиції та модернізація. У заводу з’являється новий шанс для зростання. Кузнєцов не тільки розширює виробництво, але і починає виготовлення нових видів продукції. З’являється порцелянове виробництво, виробництво майоліки, санітарного фаянсу, поліпшується технічне якість виробів. Коли Росія почала электрифицироваться, фабрики Кузнецова освоїли випуск ізоляторів.
У 1918 році фабрика була націоналізована. 8 вересня 1923 року заводу присвоюється ім’я М. І. Калініна, а в 1929 році на прохання трудящих село Горбачево перейменовують в Конаково. Приблизно в цей же час тут припиняють випуск порцеляни, спрямувавши всі зусилля на освоєння нової техніки виробництва виробів з фаянсу та майоліки.
На початку 30-х років на території заводу виникла ціла художня лабораторія, працівники якої працювали над розширенням і трансформированием старого асортименту під потреби нового радянського суспільства. З’являються чудові по красі фруктовниці, салатниці, анімалістичні скульптури, різні декоративні тарелі.
Після чого Конаковский фаянс отримав світове визнання і на Всесвітній Паризькій виставці в 1937 році, де підприємство було удостоєно найвищої нагороди Диплома «Гран-Прі». Тепер на всю посуд, вироблену в Конаково, ставиться клеймо Зік, виконане у вигляді ялинки. Також на посуді іноді ставилося тавро у вигляді ялинової гілки. З тих самих пір багато іноземці прагнули вивезти з Росії сувеніри, виготовлені саме на Конаковском заводі. А потім війна внесла свої корективи. Під час Великої Вітчизняної війни завод в основному випускав медичний фаянс і посуд для госпіталів.
Заробити знову на всю потужність Конаковскому заводу вдалося лише через кілька років після закінчення війни. У 50-х роках на заводі освоїли виробництво декількох видів ваз, їдалень та кавових сервізів, приборів для води, молока, цукерок, з’явилися кілька нових скульптурних форм. Виріс асортимент та сувенірних виробів. До 1991 року потужність заводу становила 100 мільйонів виробів в рік. На заводі працювало близько 5 000 чоловік, правда, до 1997 року воно знизилося вже в три рази. Завод так і не зміг адаптуватися до ринкових умов. Банкрутство підприємства відбулося в 2006 році.
І начебто все пропало, як знайшлися добрі люди на чолі з Валерієм Солонбековым, які не дають забути колишню славу. На базі художньої лабораторії Конаковського фаянсового заводу була створена невеличка компанія «Конаковский Фаянс». Ось ми у них в гостях.12. На даний момент тут працює 12 художників, теоретично є всі умови для розширення штату до 30 осіб. Тому якщо у собі впевнені і любите творити, вас тут готові прийняти і розмістити .
Із серії цікавий факт. Одного разу статуетку Жирафика в 70-х роках минулого століття, радянський дипломат взяв на прийом до Англійської королеви …вона зацікавилася, він розповів про завод і подарував цього Жирафика. А королева якось зізналася в одному з інтерв’ю, що найтеплішим предметом в її кабінеті є цей російський Жирафик…І вся Європа захотіла цього Жирафика, як у королеви…Цю фігурку роблять і сьогодні в Конаково…
В новий «фаянсовий дім» умільці, а зараз ще і підприємці заїхали відносно недавно, 11 липня 2018 року. Сам ділянку на в’їзді в місто Конаково вони пригледіли в 2013 році. З 2013 по 2015 вони його оформляли (в Росії, як відомо, не все швидко робиться), а потім була будівництво. В цю красу було вкладено близько 25 млн. рублів. Серед значущих помічників були помічені Міністерство туризму Тверській області, вони видали грант у розмірі 400 тисяч рублів, а також значиму допомогу для старту надав Фонд «Наше майбутнє» (створений у 2007 році за ініціативи президента Вагіта Алекперова ПАТ «ЛУКОЙЛ»), який виділив безвідсотковий кредит у розмірі 10 млн. рублів строком на 7 років.
Із серії цікавий факт. Найменування «фаянс» прийшло з італійської мови і зв’язується з містом Фаенца, жителі якого славилися майстерністю в області виробництва виробів з глини. Але Італія все ж не є батьківщиною фаянсу. Технологія виготовлення посуду з глини була освоєна ще жителями Стародавнього Єгипту. Вироби з фаянсу тієї епохи були виготовлені з додаванням в глину сплаву міді. У підсумку посуд і прикраси набували зеленувато-блакитний колір, що нагадував щось середнє між малахітом і бірюзою. На жаль, технологія виготовлення фаянсу з глини з міддю була втрачена. Секрет виробництва фаянсу також був відомий жителям Межиріччя і Китаю. Китайський фаянс відливав сіро-блакитним і сіро-зеленим кольором. У X—XII ст. еке посуд з фаянсу стали виробляти і на Сході. Російські майстри оволоділи таємницями виробництва фаянсу лише на початку XVIII століття. У 1724 році В Росії виникла перша фабрика по виробництву виробів з фаянсу й порцеляни, відома як фабрика Гребенщикова. Слід зазначити, що спочатку в Росії виробляли все ж не фаянсовий посуд, а посуд з майоліки, була всього лише відходами фаянсового виробництва. Перші фарфорові заводи і фабрики по виготовленню фаянсових виробів та посуду з порцеляни у великих масштабах виникли лише через століття. У 1833 році фабрикою «Гарднер» вперше були проведені столові прилади виключно з фаянсу. Через 10 років майстри освоїли технологію «опак», що дозволила створювати посуд білого кольору. Центрами виробництва стають Петербург і Гжель. Найбільшими підприємствами по виробництву фарфору і фаянсу стали Києво-Межигірський завод і завод Ауербаха, той самий наш Конаковский.
Місцеві умільці займаються виготовленням фаянсу та майоліки за ескізами відомих керамістів, і тим самим не дають згаснути народно-художнього промислу. Виробництво орієнтоване на широке коло споживачів.
Що стосується технологічного процесу, то коротко вона виглядає наступним чином. Виробництво виробу починається з створення з глини або пластиліну скульптури за якою буде відливатися форма. Далі, після усунення виявлених неузгодженостей, у форму заливається гіпс і виходить гіпсова копія початкової скульптури, яка надалі іменується «модель». Модель просочують оліфою, щоб не вбирала вологу і в такому вигляді може зберігатися досить багато часу. Далі береться модель, з неї знімається гіпсова форма, в яку вже заливається фаянсова маса для одержання виробу. Рідка фаянсова маса називається шликером. В місці контакту рідкого шлікера з гіпсом, з-за властивості гіпсу вбирати в себе вологу, що утворюється черепок (формується стінка майбутньої скульптури). Коли черепок набирає потрібну товщину, майстер зливає зайвий шлікер. Залишилася у формі виріб деякий час набирає твердість, щоб без шкоди його можна було б витягти з форми.
Після чого наша заготовка (сирець) надходить на столи майстрів, де їх доводять до розуму. Прибирається зайве, усуваються всі дефекти. Якщо майбутній виріб складається з декількох заготовок, то створюють ціле, знову-таки на цьому етапі. Далі виріб має трохи відпочити при кімнатній температурі. Це робиться для того, щоб з нього вийшла зайва волога. А далі їм пора в пічку на процедуру перший випал, або ще званий «утильний». Випал відбувається приблизно протягом трьох діб. Спочатку відбувається нагрів протягом 10 годин до температури 1230С, і потім відбувається плавне охолодження протягом двох діб.
Після першого випалу, виріб набуває необхідну щільність, тепер його вже можна брати в руки, не побоюючись, що вона розвалиться. Ось тепер настав час наводити красу. Розфарбовують вироби спеціальними глазурными фарбами. Після фарбування вироби надходять у другий випал, який називається «политої». Він вже проходить при температурі 1070 С. За часом знову три доби. Ось після нього вже виходить готовий виріб.
Тут крім виробництва є виставковий зал, місце для проведення творчих майстер-класів, а якщо зголодніли, тут вас з радістю і нагодують. Іншими словами, вийшла відмінна солянка, з одного боку люди улюбленою справою займаються, а туристи з великим задоволенням отримують нові емоції.
Звичайно, підсумки підбивати поки рано, менше року тільки працюють на новому місці, але вже у себе встигли прийняти (дані на березень) близько тисячі організованих туристів і провести більш 350 майстер-класів. Є плани вже найближчим часом збільшити ці цифри мінімум в три рази.
До речі, термін виробництва будь-якої такої речі від трьох тижнів. Тому і мою кухлик мені довелося трохи почекати, зате як я був радий зустрічі з нею, коли мені її в Перм доставив кур’єр. На майстер-класі нам вже видали готові заготовки, причому ручка і гуртка дозрівали окремо (в загальній складності 10 днів), потім їх склеїли і дали нам на розтерзання.
Паралельно проходив майстер-клас для дітей.
