Всі кричать: Француженка, француженка! — а я так вважаю: немає нашої баби краще!

2

НАША!
Всі кричать: «Француженка, француженка!» — а я так вважаю: немає нашої баби краще.

Наша баба — найбільше наше досягнення. Перед тією — і так, і сяк, і тюти-муті, і встав, і сів, і вклонився, романи, заручин… Нашій сто грам дав, на трамваї прокатав — твоя.
Шлюб з розрахунку не визнає. Що ти їй можеш дати? Її багатство від твого нічим не відрізняється. А невибаглива, міцна, ясноока, витривала, щаслива від нісенітниці. Їжу сама собі добуває. І проводку, і вапно, і цегла, і шпали, і ядро кидає невидимо куди. А кошики по п’ятсот кілограм і попереду себе — коляску з дитиною! Це ж після того як просіку в тайзі прорубала. А в чергу постав — тримає! Англійка не тримає, румунка не тримає, наша тримає. Від п’ятьох мужиків відіб’ється, до прилавка дійде, продавця скрутить, а точну вагу візьме.
Вагоноводи став — поведе, танк дай — заведе. Чоловіка по ході дізнається. А по тому, як ключ у двері вставляє, знає, що у нього на роботі, якийсь хмир яку мерзотність йому на трьох запропонував. А з ранку — чуєте? — ду-ду-ду, топ-топ-топ, країна тремтить: то наші баби на роботу пішли. Йдуть наші святі, плоть від плоті, реберця наші дорогі. Ох, ці приїжджають фіни, бельгійці, новозеландці. Краще, кажуть, ваших жінок в цілому світі немає. Так і розхапують, так і вивозять наше національне багатство. У чому, кажуть, її сила — вона сама не тямить. Любиш дурочку — тримай, любиш розумну — зволь. Хочеш міцну, хочеш слабку…
У будь-яке місто до нього їде, втратити роботу не боїться. В дощ приходить, в пургу йде. Зовсім чоловік розгубився і відійшов убік. Загубився від різноманіття, сили, глибини. Слабже значно виявився наш чоловік, значно менш цікавий, примітивний. Очманів, поганим оком дивиться, начальство до смерті боїться, нічого вирішити не може. На роботі мовчить, будинки на гітарі грає. А ця ні чорта не боїться, ні одного начальника в гріш не ставить. До Москви доходить за себе, за сина, за святу душу свою. За чоловіків перед чоловіками варто.
Так і запам’ятається на весь зріст: батько плаче в одне плече, чоловік в інше, на грудях дитина років тридцяти, за руку онук десяти років тримається. Так і стоїть на тій фотографії, що у світі по руках ходить,- одна на всю землю!
М. М. Жванецький