Атомний засмага

1

Обговорювати серіал «Чорнобиль» не збираюся. Просто прочитайте моє інтерв’ю з полковником Олександром Степановим, командиром полку «ліквідаторів», які працювали безпосередньо на станції. З нього ви дізнаєтесь, як ставилися до людей, що таке «чорнобильський засмага» і якою була Чорнобильська епопея насправді і без ретуші.

…Для мене Чорнобиль почався в Заполяр’ї, в Алакурте, де я служив начальник служби РХБЗ 54-ої мотострілецької дивізії. Про те, що сталася аварія, ми дізналися дуже скоро. Ми були професіоналами і добре розуміли, що означає вибух реактора. Там мене в кінці липня і застав наказ про призначення командиром 21-го полку хімічного захисту Ленінградського Військового округу. До перекидання в Чорнобиль полк розташовувався в Ивантееево під Валдаем і був укомплектований солдатами «строковиками». 8-9 травня 1986 року полк отримав приписний склад – солдат покликаних із запасу – російських мужиків з Карелії, Вологди, Череповця, Пскова, Новогорода. Всього тисяча п’ятсот чоловік. Одинадцять рот. Два батальйони спеціальної обробки, один – інженерно-технічний, рота хімічної і радіаційної розвідки і МТО. Ось в цьому складі полк і був відправлений в район Чорнобиля. 15 травня прибув до Корыстень і буквально через пару днів включився в операцію по ліквідації наслідків аварії. Я прийняв полк 1 серпня і командував ним до 6 листопада 1987 року. …Тут потрібно сказати, що з перших днів і до грудня 1986 року ліквідація наслідків аварії на ЧАЕС була покладена на Міністерство Оборони і саме армія винесла на своїх плечах і руках страшний вантаж цієї катастрофи. Так-так, саме на руках. Дуже багато роботи доводилося виконувати вручну, совковими лопатами, тому що в умовах зруйнованої станції ніхто, крім людини просто не міг з цим впоратися, крім того, в умовах радіації більшість електронних пристроїв відмовлялося працювати. Тому головним «інструментом» ліквідації наслідків чорнобильської аварії став солдат хімічних військ із звичайною совковою лопатою…
Полку дісталася фактично найнебезпечніша зона станції – дах турбо-зали і прилегла до нього територія, перший і другий напірні басейни. Окремим завданням було очищення даху третього блоку, де працювали тільки добровольці. Крім того, ми працювали на заводі «Юпітер», на інших об’єктах.
Це була важка методична робота. Вся територія станції була десь сильніше, де слабше заражена радіоактивними матеріалами. Іноді це просто були шматки «твелів» викинуті вибухом реактора, іноді просто радіоактивний пил. І все це потрібно було зібрати в спеціальні контейнери, поховати у спеціальних могильниках і звільнену територію дезактивувати. Якщо говорити конкретно, то територія станції, її робочі зони були засипані щебенем. Ось цей щебінь потрібно було зібрати в спеціальні контейнери і вивезти, а на його місце засипати «чистий» щебінь, де немає щебеню — зняти заражений шар землі – близько 10 сантиметрів і після цього залити все бетоном.
Особлива завдання – дах третього блоку. Фактично це була єдина дах третього-четвертого блоків. Але там де раніше був четвертий блок, зяяв величезне провалля, на дні якого знаходився зруйнований реактор в якому продовжувалося горіння. Вся дах була густо засипана спекшимися шматками Твелів — урано-плутонієвої суміші і графіту. Кожен такий шматок випромінював тисячі рентген на годину. І треба було їх якось прибирати. В умовах такої страшної радіації ні одна електрична система не працювала. Спосіб був єдиний. Солдат з лопатою. Перед виходом на дах солдату, одягненому в імпрегноване обмундирування – форму зі спеціальною протирадіаційного і протихімічного просоченням, ставилося конкретне завдання – розчистити конкретне місце. Потім він одягався у важкий свинцевий фартух і по команді старшого вибігав з укриття – бетонною «будки» виходу на дах, добігала до призначеного місця, чіпляв на лопату шматок Твелу, скидав його в пролом четвертого блоку і втік назад. Час роботи –двадцять — тридцять секунд. Після чого його відправляли вниз, у безпечну зону, а на зміну йшли наступні. На цій ділянці працювали тільки добровольці. Всього ми тут відпрацювали місяць. За цю роботу всім учасникам заплатили в потрійному розмірі. Звичайний оклад солдата в полку – двісті п’ятдесят рублів. Старшим тут був капітан Олександр Черних. І це була воістину пекельна праця!
Зараз багато різного пишуть про ті події. Деякі «експерти», які жодного дня не були на станції, розповідають «страшилки» про те, як СРСР чи не тисячами губив нічого не розуміючих людей в чорнобильській зоні, використовуючи їх як смертників на ліквідації аварії. Це маячня! Людей ми берегли. Максимальна, вважалася безпечною доза, була визначена в двадцять п’ять рентген за три місяці служби. За добу не більше двох рентген. Всі до одного солдата і офіцера мали індивідуальні дозиметри, постійно роз’яснювалася небезпечність та правила поведінки. Вівся щоденний облік. Перед початком будь-якої роботи обов’язково проводилася радіаційна розвідка місцевості. Виходячи з її даних, визначалося максимально допустимий час роботи. Припустимо, радіація в районі робіт становить 50 рентген на годину, Це означає, що солдат може тут працювати менше двох хвилин. Так і працювали за секундоміром. Поки одні працюють, інші чекають своєї черги в укритті. Укриттями зазвичай були підземні споруди станції – водозабірні станції, сховища різні і т. п. Там теж «фонило», але на багато слабше ніж на верху. Працювали в три зміни з семи ранку до півночі. У зміні триста п’ятдесят чоловік. Кожну зміну відвозила і привозила назад спеціальна автоколона. Коли солдат набирав двадцять один, двадцять два рентгена, ми знімали його зі станції і переводили на хозроботи. Забезпечувати роботу інших. Це дозволяло і «недобирать» максимальну дозу і нормально забезпечувати роботу тилу. Люди, які працювали на станції, чудово розуміли, як важливо забезпечити тих, хто там працюємо всім необхідним. Раз в два місяці формувалася команда з тих, хто вибрав дозу і відвозив їх на аеродром, звідки відправляли бортом додому. Зазвичай цей же борт привозив поповнення. Відправляти до нас намагалися дорослих мужиків. Тих, кому за тридцять, у кого вже є діти. Майже як у спартанців на війну. Молодь не відправляли. При цьому, серед поповнення було не мало добровольців. Багато викликалися їхати сюди, щиро бажаючи бути корисним своїй країні. Тоді такий патріотизм був масовим явищем. Інші приїжджали заробити. Як я вже сказав, платили солдатам досить високі з того часу гроші і бажаючих заробити було не мало. Трусів не було. За весь час я лише одного старшого лейтенанта відправив з полку, який ухилявся від поїздок. І за весь час роботи на станції ми втратили тільки однієї людини. І то по дурості. Працювали всередині станції в приміщенні, примыкавшем до четвертого реактора. Зміцнювали захисну стіну і один із солдатів вирішив подивитися в реактор – почув, що в ньому триває горіння, захотів подивитися на «атомний вогонь» і висунувся з-за укриття, а там, прямо за укриттям запекшийся «мова» розплаву уранов-плутонієвої суміші більше десяти тисяч рентген на годину! Йому відразу стало погано і через тиждень він помер…
Взагалі, було дуже дивне відчуття. Навколо солдати, яким за тридцять, у багатьох на скронях і в вусах сивина і виникало відчуття, що ти наче на Вітчизняній війні на фронті. Працювали люди героїчно. Всі. Не залежно від посад і звань. Зараз прийнято лаяти замполітів, мовляв, були дармоїди, тільки мовою балакали. У мене в полку було двадцять чотири офіцери политработника і всі виїжджали на станцію керівниками робіт. Чудові хлопці. Мій замполіт полку Віктор Денікін – відмінний офіцер і організатор. І, до речі, далекий родич генерала Антона Денікіна. Така ось цікава історія. (1)
Забезпечували нас по першому розряду. Країна давала нам все, що могла. На столі у нас була і осетрина консервована, і червона риба й ікра. Багато соків та мінеральної води. До того ж кухаря у нас були справжні професіонали. Один, пам’ятаю, до прибуття до нас був коком на круїзному лайнері Михайло Лермонтов, так він готував так, як не у всякому ресторані зможуть. І ось цікава деталь. Постійно звертався до мене з проханням відправити його на станцію. Мовляв, незручно, всі хлопці там були, радіацію хапали, а я за їх спинами відсиджувався. Не можу так. Відправте на станцію! Умовив. Перед від’їздом дав йому відпрацювати кілька змін. Ось які люди були!
В полку було три лазні і після кожної зміни люди могли нормально помитися, попаритися, відпочити. Робочий одяг після кожної зміни дезактивировалась а спеціальної станції і солдат завжди отримував тільки «чисту» форму.
В районі станції і навколо неї діяв суворий сухий закон. І я вважаю це правильним рішенням. Заходи наші люди не знають, дозволь їм випивати «від радіації» — не зупиниш. А від випивки до ПП один крок. Ніде в районі спиртне не продавалося. Тільки в Києві. Слідкували ми за цим дуже суворо. Будь-яка вжила відразу виганяли. І це було найстрашніше покарання для людини – бути выгнанным з полку.
…Кажуть, що радіація не має кольору не запаху, ні смаку і що її не відчуєш. На мій погляд, це не зовсім так. Радіація має свій смак і свої відчуття. При роботі в зоні радіоактивного зараження в роті дуже скоро з’являється металевий присмак. Потім на шкірі виникає відчуття, що ти знаходишся на яскравому сонці. Навіть коли небо затягнуте хмарами. За тим виникає сухість в горлі і характерний «радіаційні» кашель і осиплість. Сидиш на нараді немов у будинку престарілих – кругом все «кхекают» і голоси як у алкашів зі стажем. Весь час хочеться пити. Є ще одна ознака, але він вже означає, що ти схопив серйозну дозу – пронос. При одноразовому опроміненні понад десяти рентген відразу виникає важкий, неспинний пронос, який буквально вивертає людини навиворіт. Мабуть уражається слизова оболонка стінок кишечника.
За нами була закріплена південна зона — починаючи з так званої «Червоної площі»,
де до аварії були гарні квітники, а до мого приїзду — гімалайські гори бетону,
металу, техніки, землі. І ось потихеньку, метр за метром, за двадцять чотири дні
«Червону площу» цю з гималайскими горами зробили рівною, вивезли весь грунт
заражений, завезли свіжий грунт. Працювали скрепери, бульдозери, потім грейдерами всі
рівняли і клали на свіжий грунт бетонні плити, а поверх плит — холодний асфальт. Моя
перша робота на станції починалася з «Червоної площі», біля мосту через канал.
Я дивувався — як можна було в найкоротші терміни, нікого не підганяючи, а знаючи одне:
«треба!» — виконати таку роботу… І організованість була найвища, і люди знали,
що робити, і матеріал йшов. І все робили, щоб швидше дістатися до четвертого блоку.
Підійшли.
І довелося нам дідівськими способами — віниками — підмітати все це, збирати з
допомогою трактора «Білорусь», потім згрібати лопатами і скидати в контейнери. В
тракторі була освинцована кабіна. Бійці працювали в ньому десь три-п’ять хвилин, потім
вибігали, і наступні сідали… В той час у мене через п’ятнадцять днів відбувалася
заміна людей. Але жодного випадку отримання радіації понад норми не було, ми
регулювали це, намагалися не «перепалювати» людей. Дуже важко було з трактористами і
кранівниками. Кранівники за сім хвилин тільки працювали на укладанні плит.
Ну а біля розвалу… Треба було пробігти десь метрів сто п’ятдесят, підмести
швиденько, кинути віники і втекти назад. Інша група вже те, що підметено, лопатою
сгребала в контейнер, потім це все вантажилось і вивозилося. Зону першого, другого, третього
і четвертого енергоблоків ми закінчили десь у листопаді місяці.
Потім нас перекинули на «Рудий ліс». Визначили енну кількість гектарів лісу і
поставили терміни: прибрати це до 23 лютого 1987 року, бо там треба було прокласти
залізничну гілку для підвезення обладнання. Ліс був рудий, а в районі будбази —
практично кольору кави.
Але не ми валили «Рудий ліс», а інші, з допомогою ИМРов (інженерна машина
розгородження), іншої техніки. Вони повалили абияк, створивши бурелом, а ми робили
марна праця. Не треба було цього робити, треба було залишити ліс таким, яким він був,
щоб легше підходити до нього і зрізати. Ми б продуктивність в п’ять разів більше
мали. А його навалили, наламали, як на картині Шишкіна. Мотивували тим, що якщо ми будемо його валити, то посиплеться ялинка руда і забруднить обмундирування і все інше. Але я впевнений, що зробили гірше. Все одно дерева треба було з землі викорчовувати, тягати, рубати їх. Потім рили котловани неподалік, в двох-трьох кілометрах від повала і все це справа закопували в глибокі котловани, заривали і порівнювали з землею.
Пам’ятаю, в один з днів ми виїхали на «эрхээмке» на розвідку у другого басейну. У машині начальник хімічних військ МО генерал-полковник Володимир Карпович Пікалов, я, дозиметрист хлопець з МВТУ і водій. Біля самого басейну РХМ раптом затихла і встала, як укопана. Водій намагається запустити машину, але вона взагалі не реагує ні на що. Проходить хвилина, півтори, я розумію, що ситуація надзвичайна. Распахиваю люк, Пікалов хапає мене за рукав – Ти що?
Я командую – Всі за мною! І вистрибую з машини. Володимир Карпович без слів лізе за мною. Коли всі опинилися на землі командую – Бігом! І кидаюся бігти до рубежу, з якого ми виїхали. А це метрів триста! Добре нас побачили і відразу відправили машину на зустріч. Десь на середині нас підібрали, вивезли. Потім зачепили РХМ, витягли. Стали розбиратися і виявилося, що ми заїхали на місце, де радіація була такою, що пластини акумулятора просто обсипалися. Ось там ми відразу схопили за дванадцять рентген…
Мені, як командиру доводилося приховувати свої рентгени. Інакше б я полком і півроку не прокомандовал б. Реально до кінця терміну я нахватал сімдесят п’ять, але записав, як і всі – двадцять п’ять. Під кінець я вже сам трохи «світився». Пам’ятаю, ми виїжджали з зони, я проводжав генерала, прилетавшего з перевіркою ЛенВо. Зазвичай я проїжджав «рамку» перевірки, не вилазячи з УАЗа, і проблем не було. А тут вийшов покурити і випадково підійшов до рамки. Вона задзвенить, сині лампи-мигалки загорілися, до мене зі всіх сторін міліціонери побігли. Радіація! Стали перевіряти машину – все в порядку. Направили прилад на мене тут він і задзвенів. Ну показав їм посвідчення. Честь віддали, пропустили, але дивилися як на смертника, напевно. А генерал всю дорогу до Києва в кутку салону просидів і вилазячи просичав мені, мовляв, облучил його бідного…
Взагалі, іноді деякі накази начальників віддавали відвертим авантюризом. Доводилося докладати зусиль, щоб довести безглуздість їх і скасовувати. Але не завжди це виходило. Я досі вважаю, що людина, який відправив людей ставити прапор на трубу, скоїв злочин. Ні найменшого сенсу в цьому вчинку не було. Ніхто «зверху» такої команди не давав. Це була його особиста ініціатива. Можливо в нього притупилося почуття небезпеки не знаю. Але добровольці, що відправилися на цю операцію, схопили страшні дози. Наскільки я знаю, майже всі вони вже пішли з життя.
Зона в радіусі 30 кілометрів навколо станції була оточена колючим дротом. Все населення було виселене. По зоні пересувалися лише міліцейські патрулі. На всіх виїздах з зони були розгорнуті пункти перевірки та дезактивації. Кожна машина перевірялася приладами і у випадку необхідності її тут же відправляли на дезактивацію. Після закінчення робіт вся техніка, яка працювала в зоні, була там похована. Легкові автомобілі поховали в могильниках, а крани, «Камази», трактора зібрали на спеціальних майданчиках і оточили колючим дротом. Там, у цих могильниках чого тільки не було. Наприклад в районі Прип’яті під радіацію потрапили склади райспоживспілки. Я був на одному – величезні ряди імпортних холодильників, стелажі магнітофонів, телевізорів японських. І все це на всю «фонить». Все це звозилось в могильники і закапывалось. А ще покинуті села і місто Прип’ять, з якого люди виїхали, кинувши все. Звісно, це була величезна спокуса для мародерів. Пам’ятаю, при нас спіймали і засудили одного майора з одеського полку цивільної оборони, який під шумок завантажив телевізорами і холодильниками вантажівка і спробував його вивезти в Одесу. Можна уявити що було б з тими, хто придбав би такий холодильник…
Взагалі, роботи міліції вистачало. І мародери і всякого роду авантюристи і божевільні – хто тільки в зону не ліз. А ще місцеві жителі. Особливо літні, хто потайки пробирався в свої будинки і залишався в них жити. Витягти їх звідти було просто неможливо, і поступово на них махнули рукою. Ось це справжні «сталкери» Чорнобиля. Пам’ятаю одна старенька виходила на дорозі і проїжджаючих солдатів питала скільки сьогодні у повітрі «рейганов»? В розумінні «рентгенів»…
…Найважчим для мене було відповідати моїм солдатам на питання, а що з нами буде потім? Тому що відповіді на нього у мене не було. Ми виконували свій обов’язок перед Батьківщиною. Але, що буде потім, не знали. Як позначаться ці двадцять п’ять рентген? Досі немає єдиного розуміння впливу радіації на організм. Це дуже індивідуальна річ. Я знаю кількох хлопців, хто в Чорнобилі повністю вилікувався від астми. Просто забули про неї. І так само знаю діагноз «міліарний туберкульоз», про якого померло кілька «ліквідаторів», коли людина згорав буквально за два тижні від раптово відкрилася туберкульозу. За моїми особистими даними за ці двадцять п’ять років від різних хвороб померло майже третина чорнобильців. З одного боку начебто і люди це вже не молоді. Вже в 1986 багатьом було за тридцять. Але й не старі. Ясна річ, що Чорнобиль здоров’я нікому не додав і всі пільги, належні ліквідаторам, заслужені. Одне знаю точно – я ні хвилини не шкодував і не шкодую, що в моєму життя були ці п’ятнадцять місяців цієї складної і надзвичайно небезпечної роботи…
Атомный загар