Долину річки Хунза (кордон Індії та Пакистану) називають «оазисом молодості». Тривалість життя мешканців цієї долини — 110-120 років. Вони майже ніколи не хворіють і виглядають молодо.
Отже, існує певний образ життя, що наближається до ідеального, коли люди відчувають себе здоровими, щасливими, не старіють, як в інших країнах, вже до 40-50-річного віку. Цікаво, що жителі долини Хунза, на відміну від сусідніх народностей, зовні дуже схожі на європейців (як і калаші, які живуть зовсім поруч).
Згідно з легендою, розташоване тут карликова гірське держава заснувала група вояків армії Олександра Македонського під час його Індійського походу. Вони, природно, встановили тут сувору бойову дисципліну — таку, що жителям з мечами і щитами і довелося спати, і є, і навіть танцювати…
При цьому хунзакуты з легкою іронією ставляться до того, що когось ще в світі називають горцями. Ну, насправді, не очевидно, що з повним правом це ім’я повинні носити лише ті, хто живе біля знаменитого «місця гірської зустрічі» — точки, де сходяться три найвищі системи світу: Гімалаї, Гіндукуш і Каракорум. З 14 піків-восьмитисячників Землі п’ять знаходяться поблизу, в тому числі друга після Евересту К2 (8611 метрів), підйом на яку в альпіністському співтоваристві цінується навіть більше, ніж підкорення Джомолунгми. А що сказати про не менш прославленої тутешньої «вершині-вбивці» Нанга-Парбат (8126 м), поховала рекордне число людей? А про десятки семи – і шеститысячников, буквально «товчуться» навколо Хунзы?
Пройти через ці скельні масиви буде не під силу, якщо ви спортсмен світового рівня. Ви зможете лише «просочитися» вузькими перевалами, ущелинами, стежками. Здавна ці рідкісні артерії контролювалися князівствами, які обкладали значною митом всі проходять каравани. Хунза вважалася серед них одним з найвпливовіших.
У далекій Росії про цей «загублений світ» відомо небагато, причому з причин не тільки географічним, а й політичним: Хунза, поряд з деякими іншими долинами Гімалаїв, опинилася на території, за яку майже 60 років ведуть запеклий спір Індія і Пакистан (головним його предметом залишається куди більш великий Кашмір).
СРСР — від гріха подалі — завжди намагався дистанціюватися від конфлікту. Приміром, у більшості радянських словників та енциклопедій та ж К2 (інше ім’я — Чогорі) згадано, але без зазначення місцевості, в якій вона знаходиться. Тутешні, цілком традиційні назви були стерті і з радянських карт, і, відповідно, з радянського новинного лексикону. Але от що дивно: в Хунзе про Росію як раз знають всі.
Два капітана
«Замком» багато місцевих жителів шанобливо називають Балтитский форт, що нависає зі скелі над Каримабадом. Йому вже близько 700 років, і у свій час він служив місцевим незалежного правителя і палацом світу, і фортецею. Не позбавлений імпозантності зовні, зсередини Балтит здається похмурим і сирим. Напівтемні приміщення і бідна обстановка — звичайні горщики, ложки, велетенська піч… В одному з приміщень в підлозі люк — під ним світ (князь) Хунзы тримав своїх особистих бранців. Світлих і великих приміщень небагато, мабуть, лише «балконний зал» справляє приємне враження — звідси відкривається величний вид на долину. На одній зі стін цього залу — колекція старовинних музичних інструментів, на іншій — зброя: шаблі, мечі. І шашка, подарована росіянами.
В одній з кімнат висить два портрети: британського капітана Янгхазбенда і російського капітана Громбчевского, які вирішили долю князівства. У 1888 році на стику Каракоруму і Гімалаїв трохи не з’явилася російська станиця: коли до тодішнього світу Хунзы Сафдару Алі прибув з місією російський офіцер Броніслав Громбчевский. Тоді на кордоні Індії і Середньої Азії йшла Велика Гра, активне протистояння двох наддержав XIX століття — Росії та Великобританії. Не тільки військовий, але і вчений, а згодом навіть почесний член Імператорського географічного товариства, цей чоловік не збирався завойовувати для свого царя землі. Так і було з ним тоді всього шестеро козаків. Але все ж мова йшла про якнайшвидшому пристрої торгової факторії та політичному союзі. Росія, що мала до того часу вплив на всьому Памірі, спрямувала тепер свій погляд до індійським товарам. Так капітан вступив у Гру.
Сафдар дуже тепло прийняв його і охоче уклав пропонована угода — він побоювався напирали з півдня англійців.
І, як виявилося, не без підстав. Місія Громбчевского не на жарт стривожила Калькутту, де в той час знаходився двір віце-короля Британської Індії. І хоча спеціальні уповноважені і шпигуни заспокоювали влади: навряд чи варто побоюватися появи російських військ на «маківці Індії» — з півночі до Хунзу ведуть занадто складні перевали, до того ж закриті снігом більшу частину року, — сюди було вирішено терміново відправити загін під командуванням Френсіса Янгхазбенда.
Обидва капітани були колегами — «географами в погонах», вони не раз зустрічалися в памірських експедиціях. Тепер їм належало визначити майбутнє безгоспних «хунзакутских бандитів», як їх називали в Калькутті.
У Хунзе тим часом потихеньку з’являлися російські товари, зброя, а в палаці Балтит з’явився навіть парадний портрет Олександра III. Далеке гірське уряд почав дипломатичну переписку з Санкт-Петербургом і запропонував розмістити у себе козацький гарнізон. А в 1891 році з Хунзы прийшло повідомлення: світ Сафдар Алі офіційно просить про прийом його з усім народом у російське підданство. Ця звістка скоро дійшла і до Калькутти, в результаті 1 грудня 1891 року гірські стрілки Янгхазбенда захопили князівство, Сафдар Алі втік в Сіньцзян. «Двері в Індію для царя зачинені», — написав британський окупант віце-королю.
Так що російською територією Хунза вважала себе всього чотири дні. Правитель хунзакутов побажав бачити себе росіянином, але офіційної відповіді так і не встиг отримати. А британці закріпилися і трималися тут до самого 1947 року, коли в ході розпаду отримала незалежність Британської Індії князівство раптом виявилося на території, підконтрольній мусульманам.
Сьогодні Хунза управляється пакистанським Міністерством у справах Кашміру і Північних територій, але тепла пам’ять про не відбувся кінець Великої Гри залишилася.
Більше того, місцеві жителі запитують у російських туристів, чому так мало туристів з Росії. При цьому, хоча британці і пішли майже 60 років тому, до цих пір їх хіпі наповнюють території.
Абрикосові хіпі
Вважається, що Хунзу заново для Заходу відкрили саме хіпі, які бродили в 1970-е роки з Азії в пошуках істини і екзотики. Причому популяризували це місце настільки, що навіть звичайний урюк американці сьогодні називають Hunza Apricot. Втім, сюди «дітей квітів» вабили не тільки ці дві категорії, але і індійська конопля.
Одна з основних визначних пам’яток Хунзы — льодовик, який широкої холодної річкою спускається в долину. Втім, на численних терасових полях вирощують картоплю, овочі і коноплі, яку тут не скільки курять, як додають як приправу до м’ясних страв і супів.
Що ж стосується молодих довговолосих хлопців з написом Hippie way на майках — то справжніх хіпі, то любителів ретро, — то вони в Каримабаде в основному їдять абрикоси. Це, безсумнівно, головна цінність хунзакутских садів. Весь Пакистан знає, що тільки тут ростуть «ханські плоди», які сочатся ароматним соком ще на деревах.
Хунза приваблива не тільки для радикальної молоді — сюди їдуть і любителі гірських подорожей, і шанувальники історії, і просто любителі забратися подалі від батьківщини. Доповнюють картину, звичайно, численні скелелази…
Оскільки долина знаходиться на півдорозі від Хунджерабского перевалу до початку индостанских рівнин, хунзакуты впевнені, що контролюють шлях взагалі в «верхній світ». У гори як такі. Важко сказати, чи дійсно це князівство колись заснували солдати Олександра Великого чи це були бактрийцы — арійські нащадки колись єдиного великого російського народу, але якась таємниця в появі цього невеликого і самобутнього в своєму оточенні народу, безумовно, є. Каже він на своїй власній мові бурушасхи (Burushaski, спорідненість якого досі не встановлено ні з однією з мов світу, хоча всі тут знають і урду, а багато — англійська), сповідує, звичайно, як і більшість пакистанців, іслам, але особливого толку, а саме ісмаїлітського, одного з самих містичних і таємничих у релігії, який сповідує до 95% населення. Тому в Хунзе ви не почуєте звичних закликів на молитву, мчать з динаміків мінаретів. Все тихо, молитва — особиста справа і час кожного.
Здоров’я
Хунзы купаються у крижаній воді навіть при 15-градусному морозі, до ста років грають у рухливі ігри, 40-річні жінки виглядають як дівчата, в 60 років зберігають стрункість і витонченість фігури, а в 65 років ще народжують дітей. Влітку вони харчуються сирими фруктами і овочами, взимку — висушеними на сонці абрикосами і пророщених зерен, овечою бринзою.
Річка Хунза була природною перешкодою для двох середньовічних князівств Хунза і Нагар. З XVII століття ці князівства постійно ворогували, крали один у одного жінок і дітей і продавали в рабство. І ті й інші жили в укріплених селах. Цікаво ще одне: у мешканців є період, коли фрукти ще не поспіли, — він зветься «голодною весною» і триває від двох до чотирьох місяців. У ці місяці вони майже нічого не їдять і лише раз на день п’ють напій із сушених абрикосів. Такий пост зведений в культ і строго дотримується.
Шотландський лікар МакКаррисон, першим описав Щасливу долину, підкреслював, що споживання білків там знаходиться на нижчому рівні норми, якщо це взагалі можна назвати нормою. Добова калорійність хунзы становить в середньому 1933 ккал і включає в себе 50 г білка, 36 г жиру і 365 г вуглеводів.
Шотландець жив в безпосередній близькості від долини Хунза протягом 14 років. Він прийшов до висновку, що саме дієта є основним фактором довголіття цього народу. Якщо людина неправильно харчується, то від хвороб його не врятує і гірський клімат. Тому не дивно, що сусіди хунза, що живуть в тих же кліматичних умовах, страждають різними захворюваннями. Їх тривалість життя в два рази коротше.
МакКаррисон, повернувшись в Англію, поставив цікаві експерименти на великій кількості тварин. Одні з них харчувалися звичайною їжею лондонській робочої сім’ї (білий хліб, оселедець, цукор-рафінад, консервовані та варені овочі). У підсумку В цій групі стали з’являтися найрізноманітніші «людські хвороби». Інші ж тварини знаходилися на дієті хунза і протягом всього досвіду залишалися абсолютно здоровими.
У книзі «Хунзы — народ, який не знає хвороб» Р. Бірхер підкреслює такі дуже суттєві переваги моделі харчування в цій країні:
— насамперед воно вегетаріанське;
— велика кількість сирих продуктів;
— у щоденному раціоні переважають овочі та фрукти;
— продукти природні, без всякої хімізації, і приготовані з збереженням всіх біологічно цінних речовин;
— алкоголь та ласощі споживають виключно рідко;
— дуже помірне вживання солі;
— продукти, вирощені тільки на рідному ґрунті;
— регулярні періоди голодування.
До цього треба додати і інші чинники, сприятливі здорового довголіття. Але спосіб харчування має тут, безперечно, дуже істотне, вирішальне значення.
У 1963 році в Хунзе побувала французька медична експедиція. В результаті проведеної нею перепису населення було з’ясовано, що середня тривалість життя у хунзакутов складає 120 років, що вдвічі перевищує цей показник серед європейців. У серпні 1977 року в Парижі на міжнародному раковому конгресі було зроблено заяву: «згідно з даними геоканцерологии (науки з вивчення ракових захворювань в різних регіонах світу) повна відсутність ракових захворювань має місце тільки серед народності хунза».
У квітні 1984 року одна з гонконзьких газет повідомила про такому дивному випадку. Один з хунзакутов, якого звали Саїд Абдул Мобуд, який прибув в лондонський аеропорт Хітроу, здивував працівників еміграційної служби, коли пред’явив паспорт. Згідно з документом, хунзакут народився в 1823 році і йому виповнилося 160 років. Супроводжував Мобуда мулла зазначив, що його підопічний вважається святим в країні Хунза, що славиться своїми довгожителями. У Мобуда відмінне здоров’я і здоровий глузд. Він чудово пам’ятає події починаючи з 1850 року.
Про свій секрет довголіття місцеві жителі кажуть просто: будь вегетаріанцем, працюй завжди і фізично, постійно рухайся і не міняй ритму життя, тоді і проживеш років до 120-150. Відмінні риси хунз як народу, що володіє «повноцінним здоров’ям»:
1) Висока працездатність в широкому сенсі слова. У хунзов ця працездатність проявляється як під час роботи, так і під час танців та ігор. Для них пройти 100-200 кілометрів — все одно що для нас здійснити коротку прогулянку біля будинку. Вони надзвичайно легко підіймаються на круті гори, щоб передати якесь послання, і повертаються додому свіжі і веселі.
2) Життєрадісність. Хунзы постійно сміються, вони завжди в доброму гуморі, навіть якщо голодні і страждають від холоду.
3) Виключна стійкість. «У хунзов міцні нерви, як мотузки, і тонкі й ніжні, як струна, — писав МакКарисон. — Вони ніколи не сердяться і не скаржаться, не нервують і не виявляють нетерпіння, не сваряться між собою і з повним душевним спокоєм переносять фізичну біль, неприємності, шум і т. п.».
