Юрій Нікулін, яким ми його не знали (15 фото)

11

Багато з нас знають Юрія Володимировича Нікуліна, як видатного актора, гумориста і артиста цирку, але ж він ще й був ветераном радянсько-фінської війни і Великої Вітчизняної війни. Про свою службу Юрій Нікулін написав у книзі «Майже серйозно», фрагменти якої чекають вас всередині поста.

Коли улюблений багатьма поколіннями людей актор Юрій Нікулін у фільмі «Діамантова рука» говорить міліціонеру: «З війни не тримав бойової зброї» — це чиста правда, а не просто «за сценарієм». Сержант Нікулін пройшов всю Велику Вітчизняну артилерії ППО, нагороджений медалями «За оборону Ленінграда» і «За бойові заслуги». Про свою війну він докладно розповів у книзі «Майже серйозно»
Майже сім років я не знімав з себе гімнастерку, чоботи і солдатську шинель. І про цих роках збираюся розповісти. Про мою дійсній службі в армії, про двох війнах, які довелося пережити. В армії я пройшов сувору життєву школу, пізнав чимало людей, навчилася сходитися з ними, що згодом допомогло в роботі, в житті. Ну а військова кар’єра моя за сім довгих років — від рядового до старшого сержанта.
Смішне і трагічне — дві сестри, які супроводжують нас у житті. Згадуючи все веселе і все сумне, що було в ці важкі роки — другого більше, але перше довше зберігається в пам’яті, — я і спробую розповісти про минулі події так, як тоді їх сприймав…

18 листопада 1939 року в 23.00, як свідчив повістка з військкомату, мені пропонувалося бути на призовному пункті…
Вночі нас привезли в Ленінград. Коли нам повідомили, що будемо служити під Ленінградом, всі дружно закричали «ура». Тут же, охолоджуючи наш запал, нам пояснили:
— На кордоні з Фінляндією напружена обстановка, місто на військовому положенні.
Спочатку йшли по Невському. Кругом тиша, лише зрідка проїжджали машини з тьмяними синіми фарами. Ми ще не знали, що місто готується до війни. І все нам здавалося романтичним: затемнений місто, ми йдемо за його прямим, красивим вулицями. Але романтика швидко скінчилася: від лямок тяжеленного рюкзака захворіли плечі, — і частину шляху я буквально тягнув його за собою.
Романтика швидко скінчилася…
Навчальні тривоги і раніше проводилися досить часто. А тут тривога якась особлива, нервова. Зібрали нас у приміщенні їдальні, і політрук батареї повідомив, що Фінляндія порушила нашу кордон і серед прикордонників є вбиті і поранені. Потім виступив червоноармієць Чорноморців — він завжди виступав на зборах — і сказав, що молодь у нас багато, а комсомольців мало.
Я тут же написав заяву: «Хочу йти в бій комсомольцем».
Через дві години спалахнуло небо, загриміла канонада: це почалася артпідготовка. У бік кордону полетіли наші бомбардувальники і винищувачі…
Я нудьгував по дому. Часто писав. Писав про те, як освоював солдатську науку, якої навчав нас старшина.
Виявляється, з-за онуч, які треба намотувати в декілька шарів, взуття належить брати на розмір більше. І хоча багато з премудростей солдатської науки я освоїв, все-таки одного разу сильно обморозив ноги.
Нам доручили протягнути лінію зв’язку від батареї до спостережного пункту. На мою долю випав ділянку в два кілометри. І ось іду один на лижах по льоду Фінської затоки, за спиною важкі котушки з телефонним кабелем. Не минуло й півгодини, як відчув страшенну втому. Поставив котушки на лід, посидів трохи і пішов далі. А йти ставало все важче.
Лижі прилипають до снігу. Я вже котушки на лижі поклав, а сам рухався по коліно в снігу, штовхаючи палицями свою споруду. Вымотался вкінець. Знову присів відпочити, та так і заснув. Мороз більше тридцяти градусів, а я спав як ні в чому не бувало. Добре, повз проїжджали на аеросанях прикордонники. Коли вони мене розбудили і я встав, ноги здалися мені дерев’яними, чужими. Привезли мене на батарею.
— Так у тебе, Нікулін, обмороження, — сказав після огляду санінструктор.
Отлежался в землянці. Пухлина поступово пройшла. Зникла почервоніння, але після цього ноги стали швидко замерзати навіть при невеликому морозі.
Як тільки почалася війна, нас щодня видавали по сто грамів горілки в день. Спробував я якось випити, стало огидно. До горілці належало п’ятдесят грамів сала, яке я любив, і тому порцію горілки охоче міняв на сало. Лише 18 грудня 1939 року випив належні мені фронтові сто грамів: у цей день мені виповнилося вісімнадцять років. Пройшов рівно місяць з дня призову в армію…

Наша батарея продовжувала стояти під Сестрорецком, охороняючи повітряні підступи до Ленінграда, а майже поруч з нами йшли важкі бої по прориву оборони противника — лінії Маннергейма.
В кінці лютого — початку березня 1940 року наші війська прорвали довготривалу фінську оборону, і 12 березня військові дії з Фінляндією закінчилися…
Нашу частину залишили під Сестрорецком.
Життя на батареї проходила досить весело. Деякі мої колеги взяли з дому музичні інструменти: хто мандоліну, хто гармошку, була і гітара. Часто заводили патефон і слухали заграні до хрипа пластинки — Лідії Русланової, Ізабелли Юр’євої, Вадима Козіна… Коли всі збиралися біля патефона, то справа доходила мало не до бійки: одні — в основному хлопці з села — вимагали в сотий раз Русланову, а нам, городянам, більше подобався Козин. А на сусідній батареї десь дістали цілих п’ять пластинок Леоніда Утьосова. Ми сусідам заздрили.
Пізніше з’явилися пластинки Клавдії Шульженко. Всі з насолодою слухали її пісню «Мама». Мені здавалося, що ця пісня про мою маму.
Так і проходили наші солдатські будні: навчання, політінформації, бойова підготовка…

В кінці квітня 1941 року я, як і багато моїх друзів, покликані разом зі мною в армію, почав готуватися до демобілізації. Один з батарейних умільців зробив мені за п’ятнадцять рублів валізку з фанери. Я пофарбував його ззовні чорною фарбою, а внутрішню сторону кришки прикрасив груповою фотографією футболістів московської команди «Динамо».
Динамівців я обожнював. Ще навчаючись у сьомому класі, я ходив на футбол разом зі шкільним приятелем, який у знайомого фотографа дістав службовий пропуск на стадіон «Динамо». І коли повз нас проходили динамівці (а ми стояли в тунелі, по якому проходять гравці на полі), я непомітно, з завмираючим серцем, доторкався до кожного гравця.
В цьому ж валізці лежали книги. Серед них Ярослав Гашек, «Пригоди бравого солдата Швейка» (одна з моїх найулюбленіших), її мені прислали батьки до дня народження, «Цемент» ж Гладкова я комусь дав почитати, і мені його так і не повернули, як і «Волоцюги Півночі» Кервуда…

У ніч на 22 червня на спостережному пункті порушилася зв’язок з командуванням дивізіону. За інструкцією ми були зобов’язані негайно вийти на лінію зв’язку шукати місце пошкодження. Дві людини тут же пішли до Белоострову і до двох ночі займалися перевіркою. Вони повернулися близько п’ятої ранку і сказали, що наша лінія в порядку. Отже, аварія сталася за річкою на іншій ділянці.
Настав ранок. Ми спокійно поснідали. З нагоди неділі з Боруновым, взявши трилітровий бідон, пішли на станцію купувати для всіх пива. Підходимо до станції, а нас зупиняє літній чоловік і питає:
— Військові товариші, чи правду кажуть, що війна почалася?
— Від вас першого чуємо, — спокійно відповідаємо ми. — Ніякої війни немає. Бачите-йдемо за пивом. Яка вже тут війна! — сказали ми і посміхнулися.
Пройшли ще трохи. Нас знову зупинили:
— Що, вірно війна почалася?
— Та звідки ви взяли? — ми занепокоїлися.
Що таке? Всі говорять про війну, а ми спокійно йдемо за пивом. На станції побачили людей з розгубленими обличчями, стояли біля стовпа з гучномовцем. Вони слухали виступ Молотова.
Як тільки до нас дійшло, що почалася війна, ми побігли на спостережний пункт…

Саме в цю ніч з 22 на 23 червня 1941 року гітлерівські літаки мінували Фінську затоку. На світанку ми побачили «Юнкерсів-88», що йдуть на бриючому польоті з боку Фінляндії…
З вишки нашого спостережного пункту видно гладь затоки, Кронштадт, форти і виступає в море коса, на якій стоїть наша шоста батарея.
«Юнкерси» йдуть прямо на батарею. Спалах. Ще не чути залпи гармат, але ми розуміємо, що наша батарея першої в полку відкрила вогонь.
Так 115-й зенітно-артилерійський полк вступив у війну. З першим бойовим залпом ми зрозуміли, що війна справді почалася…
З тривогою стежили ми за зведеннями Радінформбюро. Ворог наближався до Ленінграду. Ми несли службу на своєму спостережному пункті. Одного разу на світанку ми побачили, як по шосе йшли відступаючі частини нашої піхоти. Виявляється, здали Виборг.
Всі дерева вздовж шосе обвішані протигазами. Солдати залишили при собі тільки противогазные сумки, пристосувавши їх для тютюну і продуктів. Колони виснажених, запилених людей мовчки йшли у напрямку до Ленінграду. Ми всі чекали команду знятися з НП, і, коли нам повідомили з командного пункту, що противник уже близько, нам сказали:
— Чекайте розпоряджень, а поки триматися до останнього патрона!
А у нас на п’ятьох три допотопні бельгійські гвинтівки і до них сорок набоїв.
До останнього патрона нам триматися не довелося. Вночі за нами прислали старшину Уличука, якого всі ми ласкаво називали Улич. Ми зраділи, побачивши його двометрову фігуру. Він приїхав за нами в той момент, коли трасуючі кулі пролітали над головами і колом рвалися міни.
Поверталися на батарею на полуторке. Навколо все горіло. З болем ми дивилися на палаючі будинки.
У Сестрорецка вже стояли ополченці з робітників — ленінградців.
Уличук привіз нас на батарею, і ми зраділи, побачивши своїх. Через кілька днів мені присвоїли звання сержанта і призначили командиром відділення розвідки…

Я бачив під час блокади Ленінграда. Трамваї застигли. Будинки покриті снігом з льодом. Стіни всі в патьоках. У місті не працювали каналізація і водопровід. Всюди величезні кучугури.
Між ними маленькі стежки. За ним повільно, інстинктивно економлячи руху, ходять люди. Всі зігнуті, сгорблены, багато від голоду хитаються. Деякі насилу тягнуть санки з водою, дровами. Деколи на санях везли трупи, загорнуті в простирадла.
Часто трупи лежали просто на вулицях, і це нікого не дивувало.
Бреде чоловік по вулиці, раптом зупиняється і… падає — помер.
Від холоду і голоду всі здавалися маленькими, висохлими. Звичайно, в Ленінграді було страшніше, ніж у нас на передовій. Місто бомбили і обстрілювали. Не можна забути трамвай з людьми, розбитий прямим попаданням німецького снаряда.
А як горіли після бомбардування продовольчі склади імені Бадаєва — там зберігалися цукор, шоколад, кава… Все навколо після пожежі стало чорним. Потім багато хто приходив на місце пожежі, вирубували лід, растапливали його і пили. Говорили, що це врятувало багатьох, тому що в льоду залишилися поживні речовини.
У Ленінград ми дісталися пішки. За продуктами для батареї ходили з санками. Всі продукти на сто двадцять чоловік (отримували відразу на три дні) вміщалися на невеликих санках. П’ятеро озброєних солдатів охороняли продукти в дорозі.
Я знаю, що в січні 1942 року в окремі дні помирало від голоду по п’ять — шість тисяч ленінградців…

Навесні 1943 року я захворів на запалення легенів і був відправлений у ленінградський госпіталь. Через два тижні виписався і пішов на Фонтанку, 90, де перебував пересильний пункт. Я просився в свою частину, але, скільки не переконував, умовляв, отримав призначення в 71-й окремий дивізіон, який стояв за Колпином, в районі Червоного Бору. У нову частину я так і не прибув, тому що мене затримали в тилових частинах, приблизно в десяти — п’ятнадцяти кілометрах від дивізіону.
І тут сталося несподіване. Вийшов я подихати свіжим повітрям і почув, як летить снаряд… А більше нічого не чув і не пам’ятав — прокинувся, контужений, в санчастині, звідки мене знову відправили в госпіталь, вже в іншій.
Після лікування контузії мене направили в Колпіно в 72-й окремий зенітний дивізіон. Я з’явився серед розвідників першої батареї при вусах (мені здавалося, що вони надають обличчю мужній вигляд, в кудлатою шапці, в комсоставских брюках, в обмотках з черевиками — такий одяг отримав в госпіталі при виписці.
Мене відразу призначили командиром відділення розвідки. У підпорядкуванні знаходилося чотири розвідника, з якими у мене швидко налагодилися гарні відносини. Я їм співав пісні, розповідав ночами різні історії. Тоді ж почав вчитися грати на гітарі… Влітку 1943 року я став старший сержантом, помічником командира взводу…
У 1944 році почалося наше наступ на Ленінградському фронті. З великою радістю ми слухали Левітана, читає по радіо накази Верховного Головнокомандувача.
Назавжди увійшла в моє життя 14 січня 1944 року — велике наступ, в результаті якого наші війська зняли блокаду і відкинули фашистів від Ленінграда. Була тривала артилерійська підготовка. Двадцять градусів морозу, але сніг весь сплавився вкрилося чорною кіптявою. Багато дерева стояли з розщепленими стовбурами. Коли артпідготовка кінчилась, піхота пішла в наступ…
Вранці небо трохи прояснилося, і над нами два рази пролетіла ворожа «рама» — спеціальний літак — розвідник. Через дві години по нашій позиції німці відкрили сильний вогонь з далекобійних гармат. Розривів я не чув, тому що міцно спав.
— Виносьте Нікуліна! — закричав командир взводу управління.
Мене насилу виволокли з бліндажа (мені потім казали, що я гарчав, відбрикувався, заявляючи, що хочу спати і нехай собі стріляють) і привели до тями. Тільки ми відбігли трохи від бліндажа, як побачили, що він злетів на повітря: в нього влучив снаряд. Так мені ще раз пощастило…

Не можу сказати, що я ставлюся до хоробрим людям. Мені бувало страшно. Вся справа в тому, як цей страх проявляється. З одними траплялися істерики — вони плакали, кричали, тікали. Інші переносили зовні все спокійно.
Починається обстріл. Ти чуєш гарматний постріл, потім наближається звук летить снаряда. Відразу виникають неприємні відчуття. В ті секунди, поки летить снаряд, ти про себе кажеш: «Ну ось, це все, це мій снаряд». З часом це відчуття притуплюється. Занадто часті повторення.
Але першого вбитого при мені людину неможливо забути. Ми сиділи на вогневій позиції і їли з казанків. Раптом поруч з нашим знаряддям розірвався снаряд, і заряжающему осколком зрізало голову. Сидить людина з ложкою в руках, пара йде з казанка, а верхня частина голови зрізана, як бритвою, начисто.
Смерть на війні, здавалося б, не повинна вражати. Але кожен раз це потрясало. Я бачив поля, на яких лежали рядами убиті люди: як вони йшли в атаку, так і скосив їх всіх кулемет. Я бачив тіла, розірвані снарядами і бомбами, але найприкріше — безглузда смерть, коли вбиває куля, що випадково потрапив осколок…
Вночі 14 липня 1944 року під Псковом ми зайняли чергову позицію, з тим щоб з ранку підтримати розвідку боєм сусідньої дивізії. Лив дощ. Командир відділення сержант зв’язку Юхим Лейбович зі своїм відділенням простягнув зв’язок від батареї до спостережного пункту на передовій. Ми ж на чолі з нашим командиром взводу підготували дані для ведення вогню.
Здавалося, все йде добре. Але тільки я заліз у землянку трохи поспати, як мене викликав комбат Шубніков. Виявляється, зв’язок із спостережним пунктом перервався, і Шубніков наказав негайно усунути пошкодження.
Насилу расталкиваю заснули зв’язківців Рудакова і Шлямина. Оскільки Лейбовича викликали на командний пункт дивізіону, очолювати групу довелося мені.
Глуха темінь. Ноги роз’їжджаються по глині. Через кожні сто метрів продзвонюємо лінію. А тут почався обстріл, і довелося майже повзти. Нарешті виявили пошкодження. Довго шукали в темряві відкинутий вибухом другий кінець дроту. Шлямін швидко зростив кінці, можна повертатися. Недалеко від батареї наказав Рудакову продзвонити лінію. Тут з’ясувалося, що зв’язок порушено знову.
Йшли назад знов під обстрілом… Так повторювалося тричі. Коли, знесилені, поверталися на батарею, почули зловісний свист снаряда. Впали ниць на землю. Розрив, другий, третій… Кілька хвилин не могли підняти голови. Нарешті стихло. Піднявся і бачу, як неподалік з траншеї вибирається Шлямін. Рудакова ніде немає. Голосно стали кликати марно.
У тьмяних світанкових сутінках помітили нерухоме тіло біля невеликого каменя. Підбігли до товариша, перевернули до себе обличчям.
— Саша! Саша! Що з тобою?
Рудаков відкрив очі, сонно і розгублено заморгав:
— Нічого, товаришу сержант… Заснув я під «музику»…
До чого ж люди втомлювалися і як вони звикли до постійної близькості смертельної небезпеки!..

Влітку 1944 року ми зупинилися в місті Ізборську. Під цим містом ми з групою розвідників мало не загинули. А вийшло так. Юхим Лейбович, я і ще троє наших розвідників їхали на полуторке. В машині — котушки з кабелем для зв’язку та інше наше бойове майно. Німці, як нам сказали, звідси «драпонули», і ми спокійно їхали по дорозі. Правда, ми бачили, що по узбіччях лежать люди і посилено махають нам руками. Ми на них не звернули особливої уваги. В’їхали в одну село, зупинилися в центрі і тут зрозуміли: в селі-то стоять німці.
Гвинтівки наші лежать під котушками. Щоб їх дістати, треба розвантажувати всю машину. Звичайно, таке могли собі дозволити лише безтурботні солдати, якими ми і опинилися. І ми бачимо, що німці з автоматами біжать до нашої машині. Ми миттю зіскочили з кузова і бігом в жито.
Що нас врятувало? Мабуть, німці теж щось не зрозуміли: не могли ж вони допустити, що серед російських знайшлося кілька ідіотів, які заїхали до них в село без зброї. Може бути, здалека вони взяли нас за своїх, тому що один німець довго стояв на краю поля і весь час кричав в нашу сторону:
— Ганс, Ганс!..
Лежимо ми у житі, а я, намагаючись придушити дихання, мимоволі розглядаючи якихось повзаючих комашок, думаю: «Ах, як нерозумно я зараз загину…»
Але незабаром німці пішли. Ми зачекали деякий час, вийшли з житнього поля, сіли в машину, попередньо діставши гвинтівки, і поїхали назад.
Чому наша машина не привернула німців, чому вони не залишили засідки — зрозуміти не можу. Напевно, тому, що у них тоді була паніка. Вони весь час відступали.
Знайшли ми свою батарею, і комбат Шубников, побачивши нас живими, зрадів.
— Я думав, ви всі загинули, — сказав він. — Вас послали в село помилково, переплутали…
Так мені ще раз пощастило.
А адже неподалік від нас у житі лежали вбиті наші хлопці, піхотинці. Ми потім, коли повернулися разом з батареєю, поховали їх. І тільки у двох або трьох знайшли зашиті в штани медальйони.
Микола Гусєв називав їх «мертвої коробочкою». Медальйон був з пластмаси і завинчивался, щоб всередину не проникла вода. Таку коробочку видали і мені. В ній лежав згорнутий в трубочку шматок пергаменту з написом: «Нікулін Ю. В. Рік народження 1921. Місце проживання: Москва, Токмаков пров., д. 15, кв. 1, група крові 2-я».
Коробочки видавали кожному. І часто тільки за ним і визначали особу вбитого. Неприємно це відчувати, що завжди у тебе медальйон «мертва коробочка». Згадаєш, і відразу якось сумно стає…

Настала весна 1945 року. Нас завантажили на платформи і направили в Курляндію. Вже звільнили від фашистів Польщу і частину Чехословаччини. Йшли бої на підступах до Берліна. Але велике угрупування німецьких військ, притиснута до моря, залишалася в Прибалтиці.
Третього травня ми зайняли вогневу позицію в районі населеного пункту з романтичною назвою Джуксте. Восьмого травня нам повідомили, що вранці почнеться загальний наступ наших військ по всьому фронту.
Здавалося б, ніч перед боєм повинна бути тривожною, але ми спали як убиті, тому що весь день будували, копали.
У нашій землянці лежали покотом сім осіб. Вранці ми відчули якісь удари і поштовхи. Відкрили очі і бачимо: по нашим тілам, пригнувшись, бігає розвідник Володя Бороздинов з криком «А-ааа-а-аа!». Ми дивилися на нього і думали — чи не здурів чи він?
Виявляється, Бороздинов кричав «ура!». Він першим дізнався від чергового телефоніста про те, що підписаний акт про капітуляцію німецьких військ. Так прийшла перемога.
У всіх прокинувшихся був одночасно радісний і розгублений вигляд. Ніхто не знав, як і чим висловити щастя.
Стріляли В повітря з автоматів, пістолетів, гвинтівок. Пускали ракети. Все небо іскрилося від трасуючих куль.
Хотілося випити. Але ні горілки, ні спирту ніхто ніде дістати не зміг.
Недалеко від нас стояв напіврозвалений сарай. Підпалити його! Багатьом це рішення прийшло одночасно… Ми підпалили сарай і стрибали навколо нього як божевільні. Стрибали, збуджені від радості…
У журналі бойових дій з’явився запис:
«Оголошено закінчення воєнних дій.
День Перемоги!
Ворожі війська капітулювали.
Увечері з нагоди закінчення військових дій проведений салют з чотирьох гармат — вісім залпів.
Витрата — 32 снаряда.
9 травня 1945 року».

Перемога! Скінчилася війна, а ми живі! Це велике щастя — наша перемога! Війна позаду, а ми живі! Живі!!!
На другий день ми побачили, як по шосе крокували, здаючись у полон, німці. Ті німці, наступ на яких готувалося. Попереду йшли офіцери, за ними чоловік п’ятнадцять грали німецький марш на губних гармошках. Величезною виглядала ця колона. Хтось сказав, що за німців півдня минуло більше тридцяти тисяч. Вигляд у всіх жалюгідний. Ми роздивлялися їх з цікавістю.

Незабаром наш дивізіон остаточно приступив до мирного життя. І 11 червня 1945 року в нашому бойовому журналі з’явився запис. Останній запис в журналі бойових дій першої батареї 72-го окремого Пушкінського дивізіону: «Закінчено повне обладнання табору в районі станції Ливберзе.
Приступили до регулярних занять за розкладом.
Отримано вказівку про припинення ведення бойового журналу.
Командир батареї капітан Шубніков».

І настав мирний час. Всім нам здавалося дуже дивним наш стан. Ми відвикли від тиші. Найбільше я чекав листів з дому. Цікаво, думав я, а як перемогу зустріли батько й мати?
Незабаром від батька прийшов великий лист з усіма подробицями. Батько писав, як вони слухали урядове повідомлення про перемогу, як проходило гуляння на вулицях, як обіймалися незнайомі люди, як всі цілували військових…
Всю ніч батько з матір’ю гуляли, хотіли пройти на Червону площу, але там зібралося стільки народу, що вони не змогли протиснутися. З яким хвилюванням я читав цей лист — так хотілося додому. Додому!..