В одній із серій “Ментів” один із шахраїв, пояснюючи свій “сволотість” говорить приблизно наступне: “мене Розподілили в 1986 в НДІ, оклад 85 ре., а пристойна взуття коштує мінімум 120 ре. Так я всю дорогу і пішов в кедах гумових і взимку і влітку. По три пари шкарпеток одягав, щоб зігрітися»…
Ну, по-перше 86 ставка старшого лаборанта була 120, видно сценарист працював старлабом десь на початку сімдесятих, тоді дійсно було 90.
По-друге, цілком пристойні туфлі, без вишукувань, коштували 8-10 рублів. А італійські або англійські від 30-40 до 60-70 залежно від товщини підошви, фасону та інше. У 82 році я купив зимові чоловічі румунські чоботи за 90 ре. В яких проходив 36 років (!) два рази міняв підметки і три рази блискавки. Ось яка шкіра була!
По-третє, йдеться це як-то побіжно, до основного сюжету відношення не має і треба бути таким крючкотвором як я, щоб це відзначити. Головне «забити» маленький гвоздик у психіку глядача, потім ще і ще, а потім, дивись, на ці гвоздики можна і поличку «повісити», а на поличку покласти все, що хочеш — не викличе протесту. Адже всі пласти психіки вже підготовлені до сприйняття нісенітниці як світлою істини.
Думаю, читачі та глядачі самі помножать подібні приклади, якщо приглядятся і прислухаються трішки уважніше і критичніше. Ось йде передача про те, як люди проводять вільний час і ведуча, запитує у представника старшого покоління: «А якщо захотілося поїсти? Як же тоді це робили? Адже кафе-то ще не було!».
І жінка відповідає: «Ну, взагалі, пиріжки продавалися прямо на вулиці і квас».
Ось це мене чомусь сильно зачепило. Ну, по-перше, крім пиріжків (найрізноманітніших від гороху за 3 коп. , повидло 5коп. і з м’ясом 10 коп.) продавали чебуреки 14 коп., біляші 16 коп., пончики 3 коп. Крім вулиці, як це не дивно, але були: млинцеві, пельменні, вареничні (порція вареників з сиром коштувала 10 коп.), сосисочні, рюмочние, хачапурни, хінкальні…
На початку Невського проспекту в Пітері було кафе «Хвилинка», де продавали тільки пиріжки, бульйон і кава з молоком, чай, какао. В ньому було досить пунктів роздачі, щоб навіть у годину пік не було черги. І коштував обід з двох пиріжків, бульйону і склянки кави менше 40 копійок. Були просто столові і, як це не дико звучить, але кафе і навіть ресторани теж були за радянської влади.
Столові були різні: від простих студентських «тошниловок» де маленькі порції коштували буквально копійки, до робітників, які працювали до 22.00 де меню було різноманітне і порції великі.
Взагалі столові ділилися на три категорії плюс вища або поза категорії, де були офіціанти і можна було замовити пиво в пляшках, як в їдальні на вулиці Желябова в Пітері.
Різниця між їдальні і кафе була в тому, що в їдальні ніколи не було спиртного, за винятком пива. Пам’ятаєте фільм, де герой Ролана Бикова, люто запитує: «А якщо б він віз патрони?» Там всі непорозуміння було в тому, що до 16.00 це була їдальня, а після 16.00 — ресторан. Просто як ілюстрація, що різниця між гарною їдальні і рестораном невелика.
Кафе теж були трьох категорій та фірмові. Ресторан від кафе відрізнявся тим, що там завжди був свій кухар, своя закупівля продуктів, в кафе більше працювали з напівфабрикатами. Ресторани теж були трьох категорій та фірмові. Я сам пам’ятаю це все добре, тому, що досить довго харчувався в громадському харчуванні, а на пам’ять ніколи не скаржився.
У Караганді в ресторані «Центральний», пізніше його перейменували на «Схід», мій недільний обід був таким: салат «Олів’є», солянка збірна, подвійний біфстроганов з потрійним гарніром (до них гарнір був картопля фрі, і в потрійній порції виходила ціла гірка рум’яної картоплі) дві пляшки жигулівського пива і чашка кави. Коштувало це все 2 рублі 20 копійок, якщо замовляв коньяк, то виходило 3.00-3.50 Стипендія у гірському була 43 ре 75 коп. Якщо підвищена, то на десятку більше.
Тепер окремо про пивних, яких теж, як виявилося, не було за радянської влади. Відкрив мені очі на це неподобство Сергій Лук’яненко.
«Пити пиво на дитячому майданчику — це стара радянська традиція. А куди ще могла податися молодь, яка бажає випити… ну, припустимо пива? На ресторани грошей немає, пабів і барів в СРСР не існувало, в маленьких квартирках — мама, тато, бабуся, брат з сестрою і родич з села, який приїхав в місто за ковбасою… не розгуляєшся. Ось і сиділи на дитячих лавочках і карусельках дорослі діти, ще недавно ковырявшиеся в пісочницях, а тепер розпивають пиво в рідних дворах…»
С. Лук’яненко «Новий дозор»
Вже не знаю, може бути рукописи не беруть до друку, якщо там немає стусана в бік рад, або це внутрішня потреба авторів. Але такі рефлексії у фантастиці видно відразу, бо чужі розповіді. Правда вся література про «попаданцах» — це вже по-моєму соціальне замовлення, де головне показати яка тоді була страшна і жахлива життя. Як казав герой мультфільму «На задній парті» — «Впливати на даний шляхом спрямованого впливу на минуле». Так, що йде справжня війна за оволодіння минулим.
В Караганді на 32 кварталі була робоча їдальня, поруч з нею пивна. Де з одного боку відпускали пиво і закуски, з іншого шашлики. Пиво коштувало 24 коп. паличка шашлику 28 коп. Трохи в стороні була ще одна пивна, де пиво коштувало 22 коп., а шашлик 24 коп., але був з сайгачатины.
Пиво привозили у великих дерев’яних бочках і приямо на очах відвідувачів відкривалася бочка. Зазвичай продавщиця запитувала: «Є, хто-небудь, щоб бочку відкрити?» Завжди знаходився умілець, брав інструмент і спритно всаживал насос в бочку. Йому, ясна річ, наливали кварту без черги і всі раділи, що так вдало зайшли, на свіжу бочку.
У Москві на вулиці Будівельників був пивний автомат, де опустивши монетку в 20 коп. тобі наливали 435 мл пива. Цей півняк показаний у фільмі «Москва сльозам не вірить», епізод, коли Грідін випрошує випивку. У китайського посольства було кафе, де завжди було розливне пиво і тому воно було популярним місцем у студентів. Називали його в просторіччі «Формоза», «Тайвань», «Даманський».
На Покровських воротах було відразу дві пивних. Біля перехрестя трамвайних колій від станції «Кіровська» на вул. Чернишевського такий же автомат з двадцатикопеечными монетами. Там було в дії аж 12 краників і тому нікому не приходило брати пива в запас, тим самим створюючи дефіцит кухлів, черги ніколи не було. А поруч на розі в напівпідвалі була пивна, де можна посидіти. Називали її «Сім сходинок» бо саме стільки сходинок вели в напівпідвал.
З популярних місць можна назвати ще «Пильзень» в парку ім.Горького та «Київський пивний зал» біля київського вокзалу, в просторіччі КПЗ.
Я перераховую тільки ті, де сам бував і любив бувати, та й то не всі. А ще було ВДНГ з його невичерпним кількістю ресторанів, кафе, пивних. Де в павільйоні «Узбекистан» прямо на терасі стояли жаровні і вздовж них носився узбек, який готував шашлики. Де біля павільйону «Тваринництво» працювала лінія виготовлення сосисок з свіжого фаршу. Можна було подивитися весь процес і придбати сосиску, що називається ” з пилу, з жару.
Були буфети і шашличні з кебабными і у кожній пристані в Москві. А на вулиці Кірова, нині М’ясницька, був абсолютно чудовий ресторан «Російський чай». У них була своя пекарня і всі пиріжки, кулеб’яки були свіжими і гарячими. До чаю можна було замовити розеточку меду, згущеного молока і варення. Спиртного там не було, курити було не можна і тому туди любили ходити з дівчатами. З усіх навколишніх міністерств і главків туди бігали за випічкою.
Всі ціни наведені мною на період від 60-х до початку 80-х. Після цього я надовго заліз в гори і спустився з них вже зовсім в іншу країну. І, щоб не думали, що я це все придумав, наведу під кінець цитату з тексту тих людей, яких Лук’яненко напевно поважає.
«Є у нашому житловому масиві таке питний заклад, розташований прямісінько навпроти районного Будинку піонерів. Зовнішній вигляд у цього закладу досить дивний, більш всього нагадує воно белофинский дот «Мільйонний», розбитий прямим попаданням тысячекилограммовой бомби: брили нудного сірого бетону, що стирчать криво і навскіс, перемежовуються клубками залізної іржавої арматури, долженствующими за задумом зображати морські водорості; на рівні тротуару тягнуться вузькі абразуры-вікна.
А всередині це цілком пристойний заклад, ніяких надмірностей: хол з гардеробом, за холом — привітний, добре освітлений круглий зал, там завжди є пиво, можна взяти звичайні холодні закуски, гарячого подають бефстроганов і фірмове м’ясо в горщиках, а ось раків я там не бачив ніколи. Час від часу я ходжу туди снідати — коли набридають мені варені яйця і фруктовий кефір».
А і Б. Стругацькі «Кульгава доля»
В романі це називають «Перлина», насправді він називався «Ракушка» і був дуже популярний.
