обережно, ненормативна лексика, а також все, що написано ніколи не мало місце бути в реальній історії, всі схожості з реальними персонажами і подіями випадкові.
— Е**ть-бити! — сказав Сталін. — Атомна бомба!
Берія скромно потупив очі. Курчатов трохи запізнився, але теж опустив і почав нервово смикати себе за бороду.
— Це що ж, вибухає? — запитав Сталін, постукавши трубкою про залізний бік бомби.
— Ще б, товариш Сталін! — відповів Курчатов, відчуваючи, що питання спрямований до нього. — Як… Як дасть!
— Як пі**анет! — підтримав Берія.
— Ось адже придумали, — сказав Сталін, затягуючись. — А що, сильно вибухає?
— Я ж кажу, товариш Сталін — як дасть!
— Як пі**анет! — знову підтримав Берія і зробив за очками страшні очі, як би кажучи, що вже якщо пі**анет, так справді пі**анет.
— А що думає товариш Жуков?
Жуков ніби задрімав, але вчасно отямився.
— Корисна річ, — сказав маршал, брязкаючи орденами. — Армії потрібна.
— Так, — мудро зауважив Сталін. — Але треба її випробувати. Так, товариш Ворошилов?
— Обов’язково, Коба, — підтримав залізний нарком.
— А на кого? На жидів?
— На жидів не варто, — сміливо сказав Берія. — На них вже гази відчували. Якось нечесно виходить.
— Справді, справді, — замислився Сталін, випускаючи паровозні клуби диму. — Образитися можуть євреї, так. Спасибі товаришу Берія за своєчасне зауваження. Ви, до речі, самі-то не жид будете, товаришу Берія?
Сталін, як водиться, вдало пожартував, і всі засміялися. Сміялися, потрясаючи бородами, Калінін і Курчатов, хихикав Жуков, реготав Ворошилов, а Берія тонко посміхнувся і сказав:
— Ні, товаришу Сталін, я мингрел.
— Мингрел — х*й на печі грів, — ще раз вдало пожартував Сталін, і суспільство ще трохи посміялася. Нарешті Сталін дзенькнув трубкою по бомбі і зауважив: — Посміялися — це добре, але ми не вирішили, на кому випробовувати нашу атомну бомбу.
— На японців? — запитально запитав Ворошилов. — Полонених японців у нас багато, та й війна ще не скінчилася, нових наловимо. Німці з тієї війни теж ще залишилися.
— Німці з японцями народ випробуваний, — сказав Сталін. — Німців з японцями ми вже били. Атомну ж бомбу треба випробувати на якійсь нації, яка нами з боку бития ще не вивчена. Правильно кажу, товаришу Курчатов?
Х*й б Курчатов заперечив.
Бомбу поклали в літак і повезли кидати. У літаку сиділи пілоти: тричі Герой Радянського Союзу товариш Кожедуб і тричі Герой Радянського Союзу товариш Покришкін. Командиром екіпажу був Кожедуб, тому що він під час війни збив 62 літаки противника, а Покришкін — всього 59. Тому Кожедуб грубо сказав Покрышкину, беседовавшему з техніками:
— Гарний пиздеть, товариш Покришкін! Пора летіти кидати бомбу!
— Пробач, товаришу Кожедуб, — сказав Покришкін і заліз у літак.
Кожедуб повернув ключ запалювання, натиснув на педаль, смикнув важелі, і червонозоряний літак помчав по бетонній смузі секретного аеродрому.
— Ось і полетіли, — сказав Ворошилов, втерши сльозу.
Літак летів дуже високо. Кожедуб навіть задрімав від одноманітності пейзажу за вікном, а Покришкін з нудьги став читати вірші:
— Пізня осінь. Граки полетіли.
Ліс оголився, поля спорожніли.
Тільки не стиснута смужка одна.
Сумну думу наводить вона…
— Що за вірші читаєш, товариш Покришкін? — запитав, не розплющуючи очей, Кожедуб.
— Товариша Сталіна вірші, чиї ж ще, — відповів Покришкін.
— Ну-ну. Ти порули поки, а я вздремну. Летіти-то далеко ще?
— Кілометрів тисячу п’ятсот, — сказав Покришкін, звірившись по карті.
— Ну і подремлю. Розбуди, як кидати бомбу станеш.
«А ось х*й тобі», — подумав Покришкін мстиво.
РДС
Бомбу вирішили скинути на Америку, в цьому була велика ідея товариша Сталіна. Але він ніяк не міг здогадуватися, що Трумен теж побудував атомну бомбу, і везуть її як раз скинути на СРСР. Навіть не на СРСР, а на Москву, щоб убити товариша Сталіна і Політбюро. Але Трумен ніяк не міг здогадуватися, що товариш Сталін і Політбюро вже виїхали у велике підземне бомбосховище, яке побудували як раз в надії, що сука Трумен-таки вирішить скинути атомну бомбу. Літак під керуванням американських пілотів «Енола Гей» летів якраз назустріч радянському літаку.
«Енола Гей» називався так тому, що на борту його летіли пида1ы. Це не дивно, тому що в Америці завжди було багато пидара1ов, так що знайти підходящих серед льотчиків не склало праці. В цьому була тонка знущання Трумена над радянським народом. Мовляв, прилетять американці, скинуть бомбу і загине Сталін і все Політбюро. Російський народ ранок дізнається про це з газет і скаже один одному: «Чули? Американці товариша Сталіна розбомбили і все Політбюро з ним!» — «Ось пида1ы!» А там і правда пидар1ы. От прикра оказія яка.
Загалом, пидар1ы летіли назустріч радянському літаку Кожедуба і Покришкіна, слухаючи Глена Міллера, а радянські пілоти про те ніяк не підозрювали. Курс літаків перетинався приблизно над Японією.
— Дивись, товаришу Кожедуб! — сказав Покришкін, штовхаючи командира ногою в бік. — Дивись: літак!
— Це ще що таке? — здивувався Кожедуб, відкривши очі. У самому справі, назустріч летів великий літак, з вигляду американський.
— Це американці летять, товариш Кожедуб, — посилив його підозри Покришкін.
— В нашу сторону летять! А за нами Москва!
— Ну-ка ми у них запитаємо, — прийняв рішення Кожедуб і відкрив кватирку.
— Ей, мужики! — заволав він по-американськи, висунувши голову. — Куди летимо?
«Так ми йому скажемо», — подумали американці, а вголос сказали:
— Та так. Катаємося.
— Ми теж, — збрехав Кожедуб, а сам зазначив, що під хвостом американського літака підвішена здорова бомба, мабуть атомна. Сховавшись всередину, він сказав Покрышкину:
— Атомну бомбу везуть, пида1ы. Дзвони товаришеві Сталіну.
Товариш Сталін сидів у підземному бомбосховище і сперечався з Ворошиловим, пизданет бомба або не пизданет, коли підійшов телефоніст і сказав:
— Вас, товаришу Сталін.
Сталін суворо запитав:
— Хто?
— Це Покришкін, товариш Сталін! — квапливо заговорив у трубці пілот. — Тут американці, товариш Сталін! Вони, підараси, теж бомбу везуть!
— Що ж ви стали над нею в отупении? — запитав Сталін.
— Так ми летимо, товариш Сталін! Просто затрималися. Якось негарно виходить…
— Мда… Ну, чекайте там трохи, я пораджуся з товаришами.
Прикривши долонею трубку, Сталін сказав:
— Покришкін дзвонить. Каже, американці теж бомбу везуть, підараси.
— Збити, — сказав Ворошилов. — Зараз винищувальний полк піднімемо.
— Все б тобі збити, — буркотливо сказав Сталін. — Це й дурень може. Давай-но ось що. Наберіть мені з другого телефону Трумена.
А сам трубку відкрив і каже Покрышкину:
— Ви там їх затримайте ненадовго, а ми рішення приймемо.
— Слухаюсь, товаришу Сталін!
Покришкін закрив трубку долонею і сказав Кожедубу:
— Пизди що хочеш, товаришу Кожедуб, а треба американський літак затримати. Товариш Сталін приймає рішення. Кожедуб знову висунувся в кватирку і каже:
— Ей, мужики! А що це у вас під хвостом висить?
— Бомба, — кажуть американці.
— А чого така велика?
— Та так, — відповідають американці, — просто. А у вас?
— І у нас теж, — каже Кожедуб.
Внизу японці зібралися, думають, що таке. Стали із зенітних гармат стріляти, та все даремно — літаки-високо. Імператор Хірохіто покликав камікадзе, звелів їм летіти і збити ворожі літаки. Але камікадзе, відома річ, поки ритуальні пісні заспівали, саке випили, пов’язки пов’язали… Японці, одне слово.
Тим часом Сталіна з’єднали з Труменом.
— Алло, містер Трумен?
— Містер Сталін? Як здоров’я, як погода?
— Вашими молитвами. Тут ось яка справа — літачок наш один летів… над Японією…
— Ну так на здоров’я.
— А тут ваш назустріч…
— Так війна у нас з ними.
— А бомба навіщо?
— Так війна у нас з ними! У вас тим більше теж бомба.
Американці-підараси Трумену теж подзвонили, ясна річ.
— Так війна у нас з ними, — сказав Сталін. — Зараз бомбу на них і кинемо.
— Так кидайте.
— Ні, ви перші!
— А ви обдурите.
— Ми?! Хоч раз обдурили?!
— Так до хуя.
— І ви до хуя.
— А ви комуністи, комуністам вірити не можна.
— А ви буржуї, буржуям вірити теж не можна, ще Ленін так велів.
— Ваш Ленін мудак!
— А ваш Лінкольн жид і підарас, а Вашингтон гондон, а Джефферсон довбойоб, а своєю конституцією жопу подотрите в день незалежності. І взагалі, пішов на хуй. Зараз покладу трубку, — мудро сказав Сталін.
На це Трумен не знайшовся що сказати і помовчав.
— Добре, містер Сталін, — сказав він. — Ми бомбу кинемо. Але і ви кидайте!
— Кинемо-кинемо, — запевнив Сталін.
Американці справді кинули бомбу і полетіли додому. Бомба впала і як пі**анет! Ранок японці по всій країні вийшли читати газети і говорять один одному: «Чули? Американці на Хіросіму бомбу кинули!» — «Ось пида1ы!». А там і правда пида1ы. От прикра оказія яка, навіть для японців, дарма що желторылый народець. А наші далі летять над Японією.
Тут Трумен дзвонить Сталіну і сердито говорить так:
— Алло! Містер Сталін! Це нечесно!
— Нае:ал! Нає:ал! — зрадів Сталін.
— Це негідно, — говорить Трумен.
— Мало.
— Ми так не домовлялися.
— І хулі?
— Ви теж обіцяли бомбу кинути!
— А не кинули. Щас на вас скинемо, ха-ха!
— Тоді ми на вас іншу кинемо! У нас ще є!
— Секунду, містер Трумен, мені треба порадитися з Політбюро, — сказав Сталін, посерьезнев.
— Дуже навіть може бути, що у них друга бомба є, — сказав Берія, вислухавши.
— А у нас хіба ні?
— Поки ні, товаришу Сталін, — злякався Курчатов. — Але скоро зробимо!
— Пізно, — махнув рукою Сталін. — І що будемо робити?
— Давайте там і скинемо. Я ж казав, на японцях випробуємо, — запропонував Ворошилов.
— Ну гаразд. Тільки не відразу. Нехай Трумен там трохи пообсирается, — сказав Сталін і знову зв’язався з Труменом.
— Алло, містер Трумен? Загалом, ми думаємо.
Червонозоряний літак кружляв на Японією, виробляючи залишки пального. Тричі героїчний екіпаж доїдав останню банку тушонки, коли з землі нарешті прийшло повідомлення: «Ху**чьте де ближче. Сталін».
— Що там у нас? — зрадів неголений Кожедуб, підтягуючи ближче карту. — Так… Осака… Йокосука… Нагасакі…
— Що-то у них все суки так ссаки, — гидливо сказав Покришкін, облизуючи банку зсередини. — Яка там ссака остання була?
— На-га-саки, — прочитав Кожедуб.
— Ось і пі**а їм, — сказав Покришкін, натискаючи кнопку.
Так у 1945 році не сталося атомної війни між двома великими державами.
