Про Грузію. Щоб знали і не брехали

2


Написано не сьогодні. Але нічого не змінилося і не застаріло. Корисно буде повторити, щоб грузини та інші лимитрофы не розслаблялися. І не міркували про свою «незалежність», не було у них ніколи ніякої незалежності, немає і бути не може. Є лише вибір — якому господареві служити?
Правильно я про них написав у своїх Необов’язкових мемуарах: «на Жаль, судячи по всьому, праві російські націоналісти інтелектуального складу. Якщо ми ставилися до грузинів з розчуленням і навіть з елементами легкого захоплення, то вони, при всій своїй гостинності та привітності, що нас зневажали і теж вважали «нижчою расою». Ось і все, мабуть».
Читайте, якщо вмієте
Жести і жертви «історичної політики»
25 лютого отомечается так званий День радянської окупації Грузії Це черговий лукавий і кон’юнктурний акт так званої «історичної політики», характерною для пострадянського простору і деяких країн Східної Європи.
Строго кажучи, якщо використовувати придуману в Тбілісі формулювання, то під радянською окупацією» 70 років перебували всі народи нашої країни, всі краї, області і міста. Комуністи з цим не погодяться, що зрозуміло: це було їх правління. І особливостей, специфіки комуністичного правління жителі Грузії випробували не більше, ніж всі інші наші колишні співгромадяни СРСР. Але й не в цьому справа.
Важливіше те, що ліквідована 25 лютого 1921 Грузинська Демократична республіка існувала тільки на папері і, можливо, в уяві її правителів-меншовиків. Насправді, в реальності ніякого незалежної грузинської держави не існувало. І навіть більше того: його номінальна територія була тричі окупована самим недвозначним чином, з введенням іноземних військ, контролюючих найважливіші стратегічні пункти цій частині Закавказзя.
Розділяй і володарюй
Перша окупація була турецької або, якщо висловлюватися точніше, Османської імперії. Після того, як під впливом революцій 1917 року повністю впав і розпався Кавказький фронт Першої світової війни, османи пішли у контрнаступ і зайняли значну частину сьогоднішньої території Грузії. Опиратися було неможливо і нікому. У Тбілісі тоді ще не було уряду, а тільки Національна рада, діячів якого потім радянські історики затаврували як «буржуазних», хоча вони були цілком революційного походження, есери, соціалісти-федералісти та меншовики.
І вони вчинили як справжні інтернаціоналісти. Вирішили вибити клин клином: на допомогу проти турків закликали німецьку армію, яка як раз за підсумками Брестського миру зайняла Україну і просувалась до Північного Кавказу. Так османська часткова окупація змінилася німецької, вже повною, вагомою і зримою.
Німецькі гарнізони розмістилися всюди, допомогли грузинським самодіяльним частинам зайняти заодно і Абхазію, що стало грубим порушенням договору між Національною радою Грузії і Народною радою Абхазії. В тому документі було написано: «форма майбутнього політичного устрою єдиної Абхазії повинна бути вироблена у відповідності з принципом національного самовизначення на Установчих Зборах Абхазії» (ось адже коли все почалося, але це зовсім інша тема). Ну та яке там могло б неухильне дотримання договорів в бурхливу революційну епоху.
Але в кінці 1918 року Німеччина капітулювала, їй вже було не до Грузії, довелося виводити війська. І тоді німецька окупація Грузії змінилася англійської. Тепер вже набагато менш дружньою. При німцях і під їх чуйним керівництвом Грузія проголосила свою незалежність, яку дуже хочеться взяти в лапки.
У англійців був зовсім інший підхід. Як пише грузинський історик Автанділ Ментешашвілі (а не якийсь іноземець), «Англія вела подвійну політику на Кавказі. З одного боку, допомагала військам Денікіна, цілями якого було відновлення єдиної і неподільної Росії і боротьба з більшовиками, з іншого — підтримувала ілюзії місцевих урядів, які прагнули з допомогою Англії затвердити свій суверенітет. Залежно від конкретних обставин Лондон лавірував, діючи за принципом «розділяй і володарюй», і до пори до часу це вдавалося».
А колишній глава меньшевистского уряду Грузії Ной Жорданія писав у своїх мемуарах: «Англійське командування являло у нас не тільки інтереси Англії, але також і інтереси Денікіна. Їх головна місія була скасування незалежності Грузії. Вони пропонували нам союз і підпорядкування Денікіну з обіцянкою, що після перемоги над більшовиками Біла армія дасть нам автономію». Керівники формально незалежної республіки намагався заперечувати, їм хотілося вступити в Лігу Націй (як цього хочеться в НАТО і Європейський Союз), але протиставити збройним британським окупантам їм було нічого.
Під покровом дружніх багнетів
Правда, після розгрому Денікіна країни Антанти погодилися на створення буферних держав, включаючи Грузію, між РРФСР і країнами Сходу. Та було вже пізно. Російська Федерація (СРСР тоді ще не був створений) спочатку визнала Грузію, потім допомогла місцевим більшовикам повалити меншовиків, зробити республіку соціалістичної, а через майже два роки вона увійшла в Радянський Союз. Межі Російської імперії були майже повністю відновлені, і тільки більшовики змогли добитися від Туреччини поступки Батумі і Аджарії, де сьогодні знаходяться курорти, якими так пишається Михайло Саакашвілі.
Якщо вступ частин Червоної армії на грузинську територію тепер постановили називати і вважати «радянською окупацією», то чому ж віддані забуттю три інші, куди більш явні випадку окупації іноземними державами? Та й навряд чи серйозні історики готові визнати незалежної маріонеткову і опереткову Грузинську Демократичну республіку. Єдиним суверенним її діянням стало розв’язання війни з Вірменією, після чого Антанті довелося мирити два закавказьких квазідержави. Доводиться визнати, що радянська влада в Грузії виявилося більш міцною.
У сталінський період радянської історії батьківщина Вождя хильнула повною мірою репресій та інших принад тоталітарного режиму. Що не заважало багатьом грузинам пишатися тим обставиною, що на чолі держави стоїть їхній земляк. І це навіть призвело до демонстрацій і масових заворушень в період боротьби Хрущова з «культом особи».
Ну а потім… В Грузинській РСР доводилося не раз бувати автору цих рядків, так і чималого числа моїх співгромадян. Прямо скажемо, жителі багатьох, дуже багатьох країв і областей нашої неосяжної батьківщини могли тільки мріяти про такий «окупації». А для самих гордих мешканців республіки таке припущення звучало б образливо і принизливо. Народи Закавказзя зовсім не схильні до демонстративного самознищенню.
Часи змінюються, але менталітет залишається. Ось тільки малоймовірно, що звичайні громадяни сьогоднішньої незалежної Грузії несуть відповідальність за екзерсиси начальства з області «історичної політики». Влада далеко не завжди відображає думку народу. Хоча останні події змушують у цьому засумніватися.

Джерело: http://fotokniga-s.org.ua/