Поїздка з двома далекобійниками

1


Якось так сталося, що мені треба було доїхати з свого селища в районний центр. Автобус ходить рідко, всі три рази в день, а мені терміново. Довелося йти на трасу і ловити попутку. Кілька машин проїхало повз, ніяк не відреагувавши на мій заклик зупинитися. Я вже почала турбуватися, що не доля мені доїхати. Раптом гальмує велика фура і водій питає куди мені треба. Кажу до міста. Він без проблем пропонує сідати. Зовнішність у шофера приємна, ніяких побоювань не викликає, в кабіні нікого немає. Сідаю, особливо не побоюючись. Проїхали кілька кілометрів, мирно розмовляючи ні про що. Раптом голос позаду: «О, так у нас попутниця!» Я аж підстрибнула. Дивлюся, ззаду мене з-за фіранки визирає напарник мого доброзичливого водія. Морда велика, та ще спросоння, мені здалася дуже загрозливою. Напружилася, слова сказати боюся. Вже тримаюся за ручку дверей, готуючись вистрибувати. А він ще й розмови веде, здаються мені дивними, про те, яка я красуня, та звідки така взялася. Крізь зуби мичу, що з селища, за строковим справі в місто їжу. Мабуть мужики помітили мою напруженість. Тут же перейшли на розмову між собою про дорогу, ремонті машини і свій вантаж. Я стала потихеньку заспокоюватися. Ніхто на мене особливо уваги не звертав, різких рухів не робив. Потім напарник взяв термос, дістав бутерброди. Почав їсти, запивати чаєм, та так апетитно, що у мене слюні потекли. Запропонував мені чайку і бутерброд. Я погодилася. Стали разом чаювати, заодно говорити про життя в селищі, є робота, що молодь робить. Так в розмовах і дорога непомітно пройшла. Висадили мене мужики в центрі міста, та ще і смачних яблук дали. Загалом добралася я швидко і душевно. Дарма напугалась тільки.