Онук офіцера НКВС: «Я публікую щоденники діда, щоб застерегти людей від ностальгії за сталінських часів»
В руки кореспондента «Салідарнасці» потрапили унікальні записи — рукописні щоденники резидента спецслужб, працівника ГПУ, заарештованого в 37-м. Про свою службу в органах, тортури в «американці» і життя після звільнення Йосип Ятченя відверто написав у своїх спогадах. Свій щоденник він наприкінці життя передав онукові.
Три товсті зошити густо списані красивим каліграфічним почерком. Його автора немає в живих вже майже 40 років. Ці щоденники — єдине, що залишилося після нього — свідка тієї епохи. В них — його правда та його оцінки подій. Володимир Ятченя — онук репресованого співробітника ГПУ Йосипа Ятчени — вирішив опублікувати записи свого діда, які зберігав кілька десятиліть.
— Я роблю це, щоб застерегти людей від ностальгії за сталінських часів, — пояснює Володимир Ятченя. — Те, що сьогодні доводиться бачити, жахає. Люди знову починають вихваляти той період, розповідають про заслуги Сталіна і його «ефективних» методи. Мій дід бачив все це зсередини — він був і співробітником органів і в’язнем «американки», а тому ніколи не мав ілюзій з приводу радянського режиму. Цю ненависть він привив і мені. І я буду щасливий, якщо когось ці щоденники змусять задуматися і вбережуть від помилок. Думаю, мій дід хотів би іменного цього.
Про те, як чекіст став «ворогом народу», що довелося пережити його родині і від чого застерігав його дід майбутні покоління, Володимир Ятченя розповів «Салідарнасці». Це інтерв’ю не зовсім звичайне. У ньому, крім двох співрозмовників є ще й третій — людина, якого вже немає в живих, але який зміг заговорити тільки зараз.
«Я немов знову знайомився зі своїм дідом»
— Володимире, ви завжди знали, ким був ваш родич?
— Про те, що він служив і був заарештований, у родині знали, але намагалися про це не говорити. Зовсім маленьким я і не особливо цікавився, а коли пізніше почав задавати питання, то дід відмахувався: «Потім все дізнаєшся».
Володимир Ятченя в дитинстві на руках у матері поруч з дідом і батьком. 1959 рік
Взагалі він був не дуже балакучий, потайний. Але все це цілком з’ясовно його нелегкою долею. А ще дід був дуже безкомпромісний. Всі в селі знали його як борця за справедливість. Він ніколи не боявся сказати начальству в обличчя, що думає, воював проти хабарництва, відстоював правду, за що його не сильно любили.
— Ви знали про те, що він пише щоденники?
— Так. Хоча, звичайно, в сім’ї слабо уявляли, що саме в них. Він не ділився, говорив: «Після моєї смерті все самі прочитаєте». Сидів до пізньої ночі, писав, переписував.
Щоденники він почав вести в 1965 році, коли йому виповнилося 65 років. Я був ще дитиною. Остання запис зроблено 30 грудня 1979 року. У 80-му його не стало. У цих щоденниках — все його життя, починаючи з народження. Він писав про все, що хвилювало: про політику Брежнєва, про безперспективність колгоспної системи, про утопічність ідей соціалізму. Ну і, звичайно, дуже багато про часи кривавого терору, сталінізм, репресії.
Він передав мені щоденники, коли вже розумів, що вмирає. Я читав їх і наче знову знайомився зі своїм дідом. Звичайно, хотілося б поговорити з ним, дізнатися щось, запитати ще, але вже не було в кого.
Із щоденника: «14 вересня 1965 року. Сьогодні мені виповнилося 65 років. Вік, достатній для того, щоб втомитися від важкої і напруженої життя. І так як йде на сьомий десяток, я задумав відновити в пам’яті все, що було в моєму житті, записати те, що може дати деяке уявлення про самого себе та осіб, з якими доводилося стикатися… Я не письменник і не журналіст. Мені немає потреби замінювати правду вигадкою. Ті, кому доведеться читати ці записи, повинні розуміти, що кожна написана рядок правдива, а особи справжні».
— Ваш дідусь — ровесник епохи. По суті, він жив і при царському режимі, і при більшовиках, своїми очима бачила революцію, громадянську війну…
— Його доля дуже незвичайна. Життя постійно підкидала йому випробування, з яких він дивом виходив цілим. Він народився в родині заможних селян в селі Запіллі Ивацевичского району. Господарство було велике. Коли ж у 1914 році почалася війна між Німеччиною і Росією, дід 14-річним підлітком, натхненний військовою романтикою, втік зі своїм другом на фронт в надії стати солдатом. Так він потрапив на службу в царську дивізію до нікому штабс-капітану барона Генріха Оппману. Діду допомогло те, що він непогано писав, тому його визначили в канцелярію учнем писаря, який дуже багато чому навчив. Цим своїм каліграфічним почерком він і буде потім виводити щоденники.
Із щоденника: «Настала зима. Наближався 1916 рік. Солдати готувалися зустрічати різдвяні свята, багато з будинку отримали посилки і мріяли повеселитися. Але вночі з 24 на 25 грудня німці пішли в наступ. Артдивизион рушив на передній край. Артилерійська битва тривала до 12 годин дня 25 грудня. З передової лінії фронту йшли обози санітарних возів із пораненими і покаліченими вояками в брудних шинелях і кожушках. Зарослі щетиною вони, здається, мало були схожі на людей. Ось тут-то дійшло до свідомості, що таке війна».
— З якими почуттями і думками він зустрів революцію?
— До того моменту він жив в місті Ярославлі і працював швейцаром у ліцеї. До приходу більшовиків життя його була цілком ситою. Все звалилося відразу. Дід бачив своїми очима і ту руїну, яку принесли більшовики, і голод, і беззаконня. Так що ніяких ілюзій з приводу нової влади він не мав з самого початку.
Із щоденника: «Студенти ліцею були з багатих сімей буржуазії і чиновників — вони традицію чайових щедро дотримувалися. За 3 місяці я зібрав до 500 рублів. Придбав пристойний одяг та взуття цивільного міського фасону, тоді ж став відвідувати знаменитий театр імені Волкова. Цей період часу я часто згадую з задоволенням.
У пам’яті збереглася Лютнева революція та повалення Миколи II. Дворянська вулиця міста Ярославля вважалася місцем влади: тут жили губернські чиновники вищих рангів, поліцейські, військові чини і багатії-купці. І ось 28 лютого 1917 року по цій вулиці йшла в центр величезна колона людей з червоними прапорами і музикою, співаючи на різні голоси пісні. Інші охриплими голосами кричали: «Геть самодержавство! Хай живе соціалістична революція!» А в цей час то в одному то в іншому кварталі міста відбувалася стрілянина.
Після повалення Миколи II на площах, у театрах збиралися мітинги: якою влади бути в Росії. Одні доводили, що Керенський поведе Росію, інші, що Ленін з партією більшовиків, треті вказували на Родзянко і ще якихось типів. Кожен оратор розхвалював свою партію і програму. У кінцевому рахунку, до кінця жовтня 1917 року владу взяли більшовики.
З кожним днем студентів в їдальню приходило менше і менше, а до нового року 1918-го і зовсім не стало. Продовольства перестало вистачати, утворилися хвости, жителі міста, повісивши голову, зі злими обличчями бродили вулицями і парками. Тільки більшовики, взявши владу, тріумфували, мітингували: «Свобода, рівність!», «Заводи і фабрики робітникам, поміщицька і монастирська земля селянам!», «Не буде багатих і бідних». А життя всього народу при цьому з кожним днем стає важче і нестерпнішим. Незабаром їдальня була закрита, персонал розпущений. Виникло питання: що робити?»
— Як ваш дід опинився в Мінську і чому вступив на службу в ГПУ?
— До цього він ще багато де помотався. Був писарем у картковому бюро продовольчого відділу на Челябінських вугільних шахтах. Потім у громадянську війну його призвали в червону армію. Йому пощастило, там теж оцінили його вміння красиво і грамотно писати і в результаті відправили працювати начальником канцелярії управління охорони Омської залізниці. Там він розбирався з розкраданням на залізниці.
У Мінську він виявився вже після демобілізації у серпні 1921 року. На той момент його рідне село вважалася Західною Білоруссю і була частиною Польщі. Голод змусив його піти працювати в міліцію — там потрібні були грамотні люди.
З щоденника. У Мінську поступити на роботу не було можливості, так як маса біженців з різних причин осідала тут, роботи всім не вистачало. Життя була дорога, а головне не було в кишені грошей. Довелося влаштуватися в біженському евакуаційним бараці далеко за містом. Жерти хотілося. До речі, у хуторян ще стояла картопля, і вночі ходив і крав. Варив у солдатському казанку і тамував голод. Ось як трапляється в житті.
Одного разу, будучи на біржі безробітних, дізнався, що беруть в міліцію, але тільки грамотних. Туди я і пішов. Прийняв мене секретар главмилиции Мороз Іван виявився моїм земляком з села Рудня. Переглянувши мої документи та характеристику з управління ж/д охорони, запропонував посаду дільничного уповноваженого у Койдановский район, що межує з Польщею. Тут же оформив, видав формений одяг, і я поїхав до місця служби.
«Вони йшли в міліцію і ставали ґвалтівниками своїх батьків, братів і односельців»
— А як він став співробітником НКВС?
— У щоденнику він описує історію, як одного разу пошкодував одного селянина, який гнав самогон. Він не став складати протокол, побачивши цілу ораву дітей, що плачуть. І хоч просив нікому не розповідати про цю історію стало відомо начальству. Діда заарештували за підозрою у хабарі. Хабар не була доведена, проте його звільнили з міліції. Тоді ж дідові і запропонували стати резидентом спецслужб.
Він погодився, працював під прикриттям. В його обов’язки входило виявляти колишніх білих офіцерів, контактувати з агентурою. Він пише про деяких «розробки».
Ну а через якийсь час його прийняли вже на офіційну службу, працівником оперативно-розшукового відділу.
З щоденника. У ГПУ мені запропонували посаду доти невідому мені — резидента. Протягом шести місяців проходив курси по розвідці і керівництву агентури. В місті Бобруйську мені була надана конспіративна квартира для житла та роботи. Першим моїм успіхом стало розкриття в містечку Любоничи єврейської націоналістичної сіоністської таємної організації з політичною орієнтацією на Палестину і утворенням держави Ізраїль. За це я отримав подяку та грошову винагороду.
До 1928 року моя робота резидентом в основному була зосереджена на виявленні колишніх білих офіцерів армій, які після розгрому Червоною Армією поневірялися по всій Росії за підробленими документами під всілякими приводами.
У листопаді 1928 року був призначений резидентом Паричский район. Там районної ГПУ офіційно не було. Для маскування був призначений раднаркомом УРСР завідувачем секретною частиною райвиконкому з розрахунком, щоб районна влада не знали мети мого призначення резидентом.
У цьому районі в період громадянської і польської війни орудували три банди. Після ліквідації залишилися хвости, яких потрібно тримати під негласним наглядом. На мене було покладено завдання неработоспособную агентуру усунути і замінити придатною, щоб кожна установа, підприємство, село перебували під нашим політичним негласним наглядом.
— Будучи вже на посаді офіційного співробітника НКВД, чи доводилося йому особисто брати участь у чистках, відправляти людей на смерть, як того вимагала політика партії?
— У своїх щоденниках дід пише, що навіть на допитах обходився без погроз і рукоприкладства і, навпаки, намагався зробити все, щоб допомогти невинним вийти на свободу. Звичайно, ми ніколи не дізнаємося, що було насправді, але я вірю діду. Він завжди був борцем за справедливість. До того ж, на відміну від багатьох, хто служив в ті часи в органах, дід був людиною освіченою. Він бачив, які плоди приносить колективізація і, до речі, єдиний з апарату не був членом комуністичної партії.
З щоденника. Люди завжди мріяли про щасливих зміни, бідняки про житло і хлібі, селяни про земне обіцяний рай. Всі вони були обмануті. В ім’я демократії, соціалізму і в ім’я Леніна. Мільйони людей підлягали вигнанню з постійного місця проживання, позбавлялися майна, гинули від суду і без суду. Старі моральні підвалини були розхитані, нові ще не утвердилися. Свобода обернулася свободою від совісті. Від нестерпного життя селянська молодь втекла з дому світ за очі, частина осідала на будівництвах як робоча сила, інші перетворювалися в комсомольців-активістів, йшли в міліцію, ставали ґвалтівниками своїх батьків, братів і односельців.
— Однак не брати участь у політичних розслідуваннях він не міг — цього вимагала його робота.
— Так, у щоденниках він наводить конкретні приклади, описує, що намагався зробити в цій ситуації. Часто визнається у своєму безсиллі і обурюється тим, як стряпались справи.
З щоденника. У листопаді 1931 року в селі Ракшин ввечері в момент вечері пострілами через вікно був убитий голова колгоспу Білий і його дружина. Слідство вів співробітник Генько. Він заарештував 8 чоловік селян, які числилися в картотеці незадоволеними колгоспною системою. Даних до прямого вбивства Генько не добув. Але в підсумку всі були засуджені трійкою до різних термінів. Минав час, а справа це не давало мені спокою: відчуття підказувало, що мужики сидять даремно, і їх сім’ї несуть незаслужений ганьба.
І ось одного разу я отримав донос, що в селі Чирковичи у родича ховається втік із заслання кулак Павліченко родом з села Ракшин. Я його заарештував і на другому допиті ризикнув звинуватити його у вбивстві голови з дружиною. Павліченко був недурний чоловік, він розбирався в тій складній політичній ситуації і розумів, що кулак, та ще побіжний, все одно виявиться винен. Він задумався, попросив закурити і розповів по порядку, хто вбив і як це відбувалося. Виявилося, що вбили брати Бобрики, який втік разом з ним із заслання і влаштувалися за підробленими документами робочими свино-радгоспу ст. Галич сусіднього району.
Через два дні брати Бобрики і їх батько були заарештовані і доставлені в Паричі… Довго я бився – цілих двадцять годин, проте відкрив це болото без єдиної частки погроз і насильств. І ви не можете собі уявити, яке насолоду раптом розлилося по моїх жилах. Невинні 8 людей будуть випущений з в’язниці.
Про це доповіли наркому Берману. Той розпорядився 8 чоловік звільнити з в’язниці, Бобриков доставити в їх розпорядження в Мінськ. Мені була оголошена подяка. Начальнику відділення Кауфману догану в наказі, а Генько було наказано звільнити з органів.
Нарком Борис Берман
— Мені здається, в більшості своїй в органах у ті часи служили зовсім інші люди і зовсім з іншими цілями.
— Він пише про людей, з якими йому доводилося працювати. І щиро обурюється тим, як стряпались справи. Наприклад, як з бабусі, яка своєю паличкою побила під час зборів приїхав у колгосп прокурора району, зробили «терористку». Або як з 82-х безграмотних сільських мужиків його колеги сколотили «таємну повстанську організацію».
З щоденника. Населення сіл Дуброва, Гороховище, Тукачи і Чернін приховано і відкрито виявляли невдоволення колгоспною системою і порядками місцевої влади. Уповноважений Федорович, до сфери якого входили зазначені населені пункти, завів агентурну розробку під грифом «Берлога». У донесеннях в наркомат він, не маючи нічого, крім своїх порожніх вигадок, рапортував, що, мовляв, існує таємна повстанського характеру організація, що має навіть зброю.
Коли побільшало матеріалів, з Мінська надійшло розпорядження заарештувати цю організацію і розстріляти. Я був посланий в село Дуброву до одного з учасників цієї «організації» провести обшук і заарештувати його. Під час обшуку у віддаленості від хати до не замикається току, я виявив в соломі мішок з непридатним зброєю: обрізи від гвинтівок, іржаві патрони, два револьвери системи «Сміта-Вессонів». Я відчув, що цьому бідоласі кимось належить зброю, але думка тримав при собі.
Заарештовано було 82 людини, виключно неписьменних і малограмотних бідолах. За три місяці слідства Федорович і Кауфман всіх їх протокольно зліпили в одну купу і тим самим надали цій купі повстанських характер. Всі були засуджені трійкою на різні терміни. За цю справу, настільки блискуче обтяпанное, ці два мерзотника отримали підвищення по службі в центральному апараті. Потім, коли вони вже поїхали в Мінськ, з села Дуброво з донесенням до мене прийшов агент «Шумський». Навідними питаннями я встановив, що зброя тим бідолахам підклав він за наказом Кауфмана і Федоровича. Зброю взяли зі складу відділення.
…Проводячи слідство по численних пригод, нерідко був у скрутному становищі… В кожному окремому випадку, яке мені доводилося розслідувати, завжди дотримувався права встановити підґрунтя вчиненого злочину, не звертаючи ніякої уваги на всілякі політичні ситуації або рекомендації районної влади, за це-і був у немилості оних.
