Якого сьогодні якість медичної допомоги на селі і рівень освіти медиків? Говорять лікарі і пацієнти.
– На жаль, сьогодні робити в сільській медицині лікаря після Вузу нічого, – розмірковує лікар Павло Воробйов. – В районних лікарнях не роблять операцій (рідкісна лікарня може похвалитися операційної активністю), так як в районах живе всього-то за 2-3 тисячі людей.
Давно не лікують там інсульти й інфаркти – їх, минаючи район відправляють в судинні центри.
Не надають і травматологічну допомогу. Немає там урологів. Немає онкологів, фтизіатрів, психіатрів. Немає пологових будинків. Нічого немає.
А вже про дільничні лікарні – взагалі помовчу. Змінилися технології в медицині призвели до централізації надання допомоги. На “селі” тільки спучують кров крапельницями – диво-дивне, світу не відоме.
Чого може там навчитися юний талант зі студентської лави, який з терапією мав справу 5 днів в семестрі? Як нічого не робити!
В сільську місцевість потрібні лікарі загальної практики. Вони повинні вміти робити все за 5-7 фахівців. Майстра-на-всі-руки. Їх треба після Вузу кілька років вчити і натаскувати в ординатурі. А не садити недоучок експериментувати над хворими людьми.
І в допомогу такого лікаря потрібні численні парамедики, транспорт, телемедицина: без всього цього він без рук і вух.
В країні немає пациенториентированной системи охорони здоров’я, є “державні потреби”, які з потребами людей не збігаються. Зрозуміло, що на селі завжди буде медицина менш доступна. Але – доступна.
Римма Анчипаловская згадує:
– Нас вчили “з рук у руки”. А теперішні випускники “симуляційних кабінетів” інколи не знають, що взагалі з пацієнтом робити, і з якого боку краще підійти. Який він Лікар Загальної Практики, якщо Практики у нього не було?! Цьогорічний випускник – не лікар.
– А як лікувати без аналізів, без ліків і ін. Досвід – це не ліки. Втім, сотню років тому аналізи були органолептичними. Дивилися на колір, на запах, на смак…
Раніше в селах були досвідчені знахарі, травник, шептуни (психотерапевти), – зауважує Володимир Ілліч.
– Проблема в тому, що медосвітні в РФ вже давно неформально платне. Тобто – корумповане. Ось у чому причина. Ті, хто хочуть отримати будь-яку медичну спеціальність змушені платити чималі гроші. Думаю, що “бідних студентів” в медичних вузах та медучилищі дуже мало, – вважає Юлія Глезарова.
А адже в СРСР було все по-іншому! Людмила Василівна Сухомлинова згадує «романтику шістдесятих».
– Замість запропонованої можливості залишитися в ординатурі, але не за бажаною спеціальністю, я вирушила терапевтом (тоді для мене це було вибором життєвого шляху) в маленьку сільську лікарню, щоб “не носити папки за старшими лікарями”.
Саме в цій лікарні життя дуже швидко навчила мене на ділі УСВІДОМИТИ, хто я є, і, найголовніше, всю міру відповідальності за СВОЇ знання та вміння і, звичайно, здатність співпереживати людям (там ти весь на увазі), навчила не виправдовувати недосвідченістю свої упущення, а, при необхідності, звертатися за порадою або допомогою до обласних фахівців, що ніколи не було відмови.
Після першого року роботи попереду вже визначилася перспектива після закінчення роботи з розподілу залишитися працювати в обласній лікарні або гематологом (виходячи з вже зворушливої на практиці патології), або ендокринологом.
Однак, до кінця другого року дуже потягнуло повернутися до звичного способу життя. Скориставшись об’єктивною причиною, повернулася додому, але повернулася вже досить впевненим у собі лікарем, значно впевненіше тих, хто залишився в більш комфортних умовах роботи, чітко усвідомлюючи, що я хочу в своєму професійному житті. Це був мій вибір. І вийшло. Я дуже вдячна тим двом рокам.
“60-е” – це не ілюзія. Це ЖИТТЯ! Прикро, що втрачено те людське, вірніше професійно-людське, не залежне від нових технологій, що слід було зберегти, навіть заради самих себе. А «Студенти хворих наразі не бачать: цикл терапії 1 тиждень півріччя. Зате – симуляционные центри” – це деградація, яка не має нічого спільного з розвитком технологій.
Потрібно просто констатувати – у нас немає вищої медичної освіти.
