Кидалово…

84


Час 8 вечора, Москва. Глиб Новогирєєво. Гуляю з собакою корешів, які мене, вранці приїхали з периферії сонячної, прихистили у себе на тиждень.
Повертаюся в під’їзд і краєм ока бачу на лавці мужика не особливо бомжуватого вигляду. Вже відкриваю двері назад у під’їзд і тут вищезазначений чоловік на лавці звертається до мене.
— Вибачте, а можна будь ласка у вас окропу попросити? Мені ось… доширак заварити. — і боязко показує мені тарілку з сухим вмістом.
Я, чесно кажучи, дуже зворушився. Дуже пристойним він мені здався, чистий, заорювання немає, голений, обличчя звичайне російське, на вигляд років 30-35. Тверезий погляд і дуже сумний.
Кажу йому, мовляв, щас, 5 хвилин і вийду.
Заходжу в будинок, ставлю чайник, чекаю окріп і виношу. Мужик все сидить на лавці і тоскно дивиться вдалину.
Заварюю йому дошик, а він, тим часом, боязко дякує. Далі такий діалог:
— Чого в тебе сталося, мужик?
— Так от, приїхав попрацювати, а мене кинули, не заплативши ні копійки. З Башкирії я, з Уфи. Женя мене звати, а тебе? — простягає руку.
— Данило, приємно познайомитися. І як так вийшло, що кинули? Що за контора?
— Так один завод в Одинцово, пастилу роблять. Руна, зразок. Якось так, у мене на папірці написано. Ось чекаю автобус до Уфи, завтра о 10 ранку виїзд, рідні 2 тисячі на карту кинули. Паспорт є, медкнижка теж. А щас дітися нікуди. Я два тижні вахту пропрацював там, а потім мені і кажуть, мовляв, завтра не чекаємо. Повільно, мовляв, працюєш. Питаю їх: а гроші хоч віддасте? Вони такі: так отдадииим.
І все, трубки не беруть, в офісах ніхто нічого не знає. Я сам дурень, через якесь агенство наймався з авіто.
— Щас-то нічліг є якийсь? Знайомі?
— Та я тут, на лавці посплю. Знайомих немає взагалі. Я в гуртожитку у хлопців питав, хто отримував зарплату тут, а там всі такі ж, як і я, максимум тиждень на робочому місці. Батьки кажуть, дурень ти, не сунувся б в Москву. Прикро до жаху.
— Ну так треба в суд тупотіти, в трудову інспекцію, всяке інше.
— Та я більше потрачусь і знову ж таки нічого не отримаю.
— Ну так, пов вірно. А їжа хоч є у тебе? Гроші?
— Ну ось доширак поїв, гроші на квиток.
І ось тут чомусь у мене в мозку клацнуло. Бував я в схожій ситуації, коли ні копійки і податися нікуди.
— Щас, — кажу, — чекай мене тут.
Йду в магазин, беру йому тушняк, воду, серветки, крекери якісь. Не суть, загалом, приношу йому, а він мало не розридався бідний. Звідки, каже, така доброта, друже? Та з Поволжя, кажу.
Загалом, розговорилися ми з ним за життя, за біди. Каже, чоловік 50 пройшли повз і все як глухі. Зійшлися на тому, що не треба падати духом і головне — прагнення. Обмінялися номерами.
В результаті відвів його в під’їзд, 9 поверх, він там розклав речі, щас спати збирається. Дружини немає у мужика, дітей теж, онлі батьки.
Що за такий завод і що за агенство, я поки не гугл. У будь-якому випадку, це якийсь абзац. Аж сумно тепер.
Не знаю, чи варто давати тут контакти цього мужика. Але в будь-якому випадку, як кажуть, за державу образливо.
daniel.pabeda