Хто фінансував прихід до влади Гітлера?

367

Ось зараз, а особливо напередодні Дев’ятого Травня, списи ламалися про те, хто саме розпочав Другу Світову і яким чином тут має бути, так званий «Пакт Ріббентропа–Молотова». І чомусь ніхто з спорщицков-агітаторів не спромігся тим, що сам по собі Третій рейх був створений Лондоном і Вашингтоном. Таємницю англосаксонської допомоги Гітлеру на початковому етапі його партійної кар’єри забрали з собою в могилу дві людини.
Хто насправді фінансував прихід до влади Гітлера? Історики до цих пір не зійшлися в думці на цей рахунок: одні вважають, що нацисти перебували на таємному утриманні німецького рейхсверу, який плекав мрію про реванш після поразки в Першій світовій війні, інші доводять, що головними спонсорами фюрера були німецькі промисловці.

Між тим, коли на Нюрнберзькому процесі екс-президент Рейхсбанку і міністр економіки Ялмар Шахт запропонував справедливості заради посадити на лаву підсудних і тих, хто вигодував Третій рейх, згадавши при цьому американські корпорації «Дженерал моторс» і «Форд», а також персонально керуючого Банку Англії Нормана Монтегю, – американці уклали з ним угоду, пообіцявши свободу в обмін на мовчання. І Міжнародний військовий трибунал повністю виправдав Шахта всупереч протестам радянських юристів.
Таємницю англосаксонської допомоги Гітлеру на початковому етапі його партійної кар’єри забрали з собою в могилу дві людини – непримітний на перший погляд швейцарський фінансист Вільгельм Густлофф (не випадково ж його ім’я фюрер посмертно присвоїть самому великому круїзному лайнеру Німеччини) і скарбник НСДАП Франц Шварц. Густлоффа, вбитого в 1936 році в швейцарському Давосі якимсь немічний студентом, Ялмар Шахт називав «беззмінним посередником» між англійськими і американськими корпораціями, з одного боку, і нацистами – з іншого (за деякими даними, був посередником Густлофф з 1925 по 1929 рік). Що ж до обергруппенфюрера СС Шварца, то він помер не менш дивно, ніж Густлофф: 2 грудня 1947 року його повинні були відпустити з фільтраційного табору в Регенсбурзі, але на свободу генерал так і не вийшов. Поснідав, відчув себе погано і через годину-півтора помер – «з-за проблем зі шлунком», як зазначалося у лікарському висновку. У квітні 1945 року Шварц спалив «коричневому будинку» (штаб-квартира НСДАП в Мюнхені) всі фінансові документи, які могли б скомпрометувати представників країн-переможниць, і з цієї причини наївно розраховував на поблажливість.

Перший скриня з валютою Гітлер отримав від глави концерну Shell
Але, незважаючи на те, що двоє найважливіших свідків назавжди замовкли, деяким історикам все ж вдалося роздобути свідоцтва англосаксонського спонсорства Гітлера і його поплічників. Зокрема, італієць Гвідо Джакомо Препарату, який присвятив вивченню зв’язків нацистів з діловими колами Лондона і Вашингтона без малого два десятиліття, поіменно назвав тих, хто привів «коричневих» до влади: «Хто фінансував нацистів з самого початку? Згідно смішний казці, наполегливо насаждавшейся в суспільстві, нацисти фінансували себе самі, збираючи гроші на мітингах». І далі Препарату переконливо доводить: більша частина грошових коштів нацистської партії мала іноземне походження. Заокеанські фінансові клани Морганів і Рокфеллерів через банк Chase National просували акції IG Farbenindustrie і ряду інших німецьких хімічних заводів на Уолл-стріт (пізніше дітище Круппа перейшло під контроль рокфеллерівської Standard Oil), а банк Діллона і Ріда – Vereinigte Stahlwerke Альфреда Тіссена. «До 1933 року, коли з незаперечною ясністю стало зрозуміло, що компанія AEG фінансувала Гітлера, – писав Препарату, – 30% її акцій належали американському партнеру – General Electric. Таким чином, вважає історик, «протягом 15 років, з 1919 по 1933 рік, англосаксонська еліта активно втручалася в німецьку політику, маючи намір створити мракобісна рух, яке можна було б згодом використовувати як пішака у великій геополітичній інтризі… Не Англія з Америкою створили гітлеризм, але саме вони створили умови, в яких тільки й міг з’явитися цей феномен».
А ось що писав інший дослідник фінансових потоків, стекавшихся до Гітлера, німецький історик Йоахім Фест: «Восени 1923 року Гітлер з’їздив в Цюріх і повернувся звідти, як казали, «з скринею, набитим швейцарськими франками і доларовими купюрами». Тобто напередодні спроби «пивного путчу» хтось виділив майбутньому фюрерові солідну суму в валюті». Цей «хтось», за деякими даними, був не хто інший, як сер Генрі Детердінг, голова англо-голландського концерну Shell. Він і пізніше буде фінансувати Гітлера – через Вільгельма Густлоффа. Цікаво, що Мюнхенський суд, де слухалася справа путчистів, зміг довести лише те, що нацистська партія отримала на організацію заколоту 20 тис. доларів від промисловців Нюрнберга. А адже витрати соратників Гітлера оцінювалися в суму як мінімум в 20 разів більшу! У квітні 1924 року Гітлера засудили на п’ять років ув’язнення за державну зраду, але вже в грудні він виходить на свободу, набуває віллу «Бергхоф» і починає випуск відновленої газети «Фелькишер беобахтер». Питається, на які бабки? «З 1924 року, – писав Йоахім Фест, – симпатики Гітлеру промисловці і фінансисти (Тіссен, Фоглер, Кирдорф і Шредер) таємно видавали значні суми нацистам. При цьому керівництво штурмовиків і партійні функціонери отримували зарплату в іноземній валюті». Примітно, що Фоглер і Шредер були скоріше не німецькими, а американськими бізнесменами – свої капітали вони заробляли переважно за океаном. Серед спонсорів Гітлера були й інші неоднозначні фігури – наприклад, голова IG Farbenindustrie Макс Варбург – рідний брат директора Федерального резервного банку Нью-Йорка Підлоги Варбурга. Або Карл Бош, очолював німецьке підрозділ Ford Motor Company. Та і як німецькі промисловці могли бажати приходу Гітлера до влади? Адже націонал-соціалісти не менше більшовиків бажали обмежити промисловців!

За що Генрі Форда нагородили вищим орденом Третього рейху
Раз вже зайшла мова про Форді: в 1931 році журналістка американської газети Detroit News, яка приїхала до Німеччини, щоб взяти інтерв’ю у перспективного політика Адольфа Гітлера, з подивом побачила над його робочим столом портрет добре знайомого їй людини – Генрі Форда. «Я вважаю його своїм натхненником», – пояснив Гітлер. Але Форд був не тільки натхненником головного наці, а ще й щедрим спонсором. Зійшлися Форд і Гітлер на ґрунті властивого їм обом антисемітизму. Ще на початку 20-х років «дідусь Форд» за свій рахунок надрукував і відправив у Німеччину півмільйонний тираж «Протоколів сіонських мудреців», а потім і дві свої книжки – «Світове єврейство» і «Діяльність євреїв в Америці».

На фото: Генрі Форд отримав від Гітлера вищий орден Третього рейху.
А американська General Motors володіла одним з найбільших німецьких автоконцернів –Opel, проводила армійські вантажівки моделі Blitz – «Блискавка»В кінці 20-х – початку 30-х років Форд, за деякими даними, щедро підгодовував НСДАП (на цей рахунок збереглися письмові свідчення Франца Шварца – правда, той так і не назвав конкретних сум). І в знак подяки Гітлер нагородив Форда великим хрестом Німецького орла – вищою нагородою рейху, якої міг бути удостоєний іноземець. Це сталося 30 липня 1938 року в Детройті, на святковому обіді, на якому були присутні близько півтори тисячі іменитих американців. Вручав Орден німецький консул. Форд, кажуть, так розчулився, що навіть сплакнув. Після цього Форд взяв на себе повне фінансування гітлерівського проекту «народного автомобіля» – йому в кінцевому підсумку і дісталися 100% акцій новоствореного концерну Volkswagen.
Зв’язку Форда і Гітлера були настільки міцними, що не обірвалися навіть під час війни. До того часу за океаном був прийнятий особливий закон, що забороняє будь-яку співпрацю з гітлерівцями (Trading with the enemy act), але для Форда цей закон, здавалося, не мав сили. У 1940 році Форд відмовився збирати двигуни для літаків воює з Німеччиною Англії – одночасно з цим у французькому місті Пуассі його новий завод почав випуск авіадвигунів для люфтваффе. Європейські філії Форда в 1940 році поставили Гітлеру 65 тис. вантажівок – безоплатно! В окупованій Франції фордовський філія продовжував виробляти вантажівки для вермахту, а інший філія, в Алжирі, постачав гітлерівського генерала Роммеля вантажівками і бронетехнікою. До речі, примітний штришок: в кінці війни союзна авіація до підстави розбомбила німецький Кельн. Недоторканим – якимось дивом, не інакше! – залишилися лише кілька будівель автозаводу Форда. Тим не менш Форд (а заодно і його конкуренти з General Motors) домігся від уряду США компенсацій за збиток, «нанесений їх власності на ворожій території». При цьому General Motors володів однією з найбільших німецьких автоконцернів Opel, виконували армійські вантажівки моделі Blitz – «Блискавка». На базі цих машин умільці створювали сумно відомі «газенвагены» – газові камери на колесах. До початку Другої світової сукупні внески американських корпорацій в німецькі філії та представництва становили близько 800 млн доларів – вкладення Форда оцінюється в 17,5 млн, Standard Oil (нині Exxon) – 120 млн, General Motors – в 35 мільйонів.

Грошові потоки з США до Німеччини контролював шеф американської розвідки
Пам’ятаєте епізод з «Сімнадцяти миттєвостей весни», де нацистський генерал Карл Вольф зустрічається з главою ЦРУ Алленом Даллесом? Історики часто задаються питанням: чому президент Рузвельт послав на сепаратні переговори у Швейцарії саме Даллеса? Між тим відповідь очевидна. У січні 1932 року відбулася зустріч Гітлера з британським фінансистом Норманом Монтегю. Доктор історичних наук, академік Академії військових наук Юрій Рубців вважає, що на ній «було укладено таємну угоду про фінансування НСДАП». «На цій зустрічі, – пише Рубців, – були присутні також і американські політики брати Даллесы, про що не люблять згадувати їх біографи». Один з братів – майбутній глава американської розвідки Аллен Даллес. Спроста такі збіги? Як стверджують деякі історики, саме Даллес особисто контролював всі американські грошові потоки, стекавшиеся в рейх починаючи з гітлерівською виборчої кампанії 1930 року. Її, до речі, наполовину профінансувала IG Farbenindustrie, до того часу вже перебувала під контролем Standard Oil Рокфеллерів. Так от, Рузвельт відправив на секретні переговори саме Даллеса з тієї лише причини, що того було відомо краще за всіх, хто з американських ділків і скільки вклав в сходження Гітлера і пізніше в економічний підйом рейху. Чому Даллес так упереджено розпитував генерала Вольфа про що були у «нових німецьких властей» активах і золотому запасі? Та тому, що йому поставили завдання якнайшвидше «відбити» всі витрати!
Тема фінансування Гітлера англо-американськими корпораціями настільки велика, що навряд чи її можна осягнути в межах однієї газетної статті. За рамками нашого оповідання залишилася історія Ернста Ганфштенгля – американець німецького походження, «курирував» Адольфа Гітлера від імені американської розвідки в 20-х роках і передавав майбутньому фюрерові гроші від заокеанських бізнесменів. Не в повній мірі вдалося розповісти про ролі англійця Нормана Монтегю у фінансуванні Гітлера і розкол британської еліти – зазначають колеги, припускаючи продовжити вивчення фінансових потоків, живили німецький нацизм.
Немає картинки,